Інферно
Шрифт:
— Інформаційна дошка містила опис підземного приміщення завбільшки із собор: воно було завдовжки майже як два футбольні поля й мало стелю площею понад сто тисяч квадратних футів, яку підтримував ліс із 336 мармурових колон. Погляньте сюди, — озвався Ленґдон, стоячи за кілька ярдів від них. — Ви не повірите.
Сінскі обернулася, і Ленґдон кивнув на концертну афішу, що висіла на стіні.
Господи милосердний.
Директорка правильно визначила стиль музики як романтизм, але твір, що наразі виконувався,
Цієї ночі Стамбульський державний симфонічний оркестр виконував одну з найвідоміших композицій Ферен- ца Ліста — симфонію «Данте», на яку творця надихнули сходження Данте до пекла та повернення з нього.
— Її виконуватимуть тут тиждень, — зауважив Ленґдон, роздивляючись дрібний шрифт на афіші. — Безкоштовний концерт. Оплачений анонімним меценатом.
Сінскі неважко було здогадатися, як звали того анонімного мецената. Схильність Бертрана Цобріста до театральних ефектів виявилася ще й стратегією з холодним розрахунком. Оцей тиждень безкоштовних концертів мав привабити до резервуара тисячі туристів, які наб’ються туди, мов оселедці в діжку. Там вони вдихнуть отруєного повітря, а потім роз’їдуться по своїх домівках як у Туреччині, так і за кордоном.
— Пане, — звернувся швейцар до Брюдера. — Маємо внизу два вільні місця.
Брюдер повернувся до Сінскі.
— Покличте місцеву владу. Що б ми там внизу не знайшли, нам знадобиться допомога. Коли прибуде моя група, накажіть їм зв’язатися зі мною по радіо за новими вказівками. А я тим часом спущуся вниз і спробую прикинути, де Цобріст міг причепити оту штуку.
— Без респіратора? — спитала його Сінскі. — Ми ж не знаємо напевне, що той мішок іще цілий.
Брюдер нахмурився й підставив руку під потік теплого повітря, що линув із підземелля.
— Мені не хочеться це казати, але якщо ця зараза вже вивільнилася з мішка, то, скоріш за все, інфікувала кожного мешканця цього міста.
Сінскі думала про те саме, але не хотіла казати вголос перед Ленґдоном та Місратом.
— До того ж, — додав Брюдер, — я вже мав змогу бачити, як поводиться натовп, коли з’являється моя група в біо- захисних костюмах. Усі очманіло кинуться навтьоки, і зчиниться величезна паніка.
Сінскі визнала за краще погодитися з Брюдером; зрештою він був досвідченим фахівцем і йому не раз доводилося бувати в подібних ситуаціях.
— Єдиний реалістичний варіант, який ми маємо, — сказав їй Брюдер, — це припустити, що всередині й досі безпечно, і зробити все можливе для локалізації зарази.
— Гаразд, — погодилася Сінскі. — Розпочинайте.
— Є ще одна проблема, — озвався Ленґдон. — Як бути із Сієнною?
— А що Сієнна? — різко спитав Брюдер.
— Що б вона не робила тут, у Стамбулі, вона здібна до мов і, цілком можливо, трохи знає турецьку.
— Ну то й що?
— Сієнна знає, що в поемі йдеться про «осілий палац», — відповів Ленґдон. — А турецькою «осілий палац»... чітко вказує на Єребатан-сараї. — Він кивнув
— Так, авжеж, — втомлено погодилася Сінскі. — Вона могла про це здогадатися й оминути Айя-Софію.
Брюдер глянув на двері й стиха вилаявся.
— Гаразд, якщо Сієнна справді там і збирається розірвати отой розчинний мішок, перш ніж ми зможемо його локалізувати, то однаково вона прибула сюди зовсім недавно.
Приміщення дуже велике, і Сієнна, можливо, навіть не знає, де шукати. А коли поруч так багато людей, то навряд чи вона наважиться пірнути під воду, бо це неодмінно помітять.
— Пане, — знову гукнув Брюдеру швейцар. — Ви заходите чи ні?
Брюдер побачив групу людей, що прийшли на концерт і наближалися, переходячи вулицю, і кивнув швейцару, що теж заходить.
— Я йду з вами, — озвався Ленґдон, рушаючи слідком за Брюдером.
Брюдер обернувся й глянув на нього впритул.
— Нікуди ви не підете.
Та Ленґдон і не думав відступати.
— Агенте Брюдер, одною з причин, що ми опинилися в такій ситуації, є те, що Сієнна Брукс цілий день дурила й використовувала мене. Ви ж самі сказали, що ми, можливо, уже всі інфіковані. Я допоможу, подобається це вам чи ні.
Брюдер кинув на нього прискіпливий погляд, помовчав — і неохоче погодився.
* * *
Пройшовши у двері й спускаючись сходами слідком за Брюдером, Ленґдон відчув, як із черева резервуара на них війнуло теплим вітром. Цей легкий вітерець ніс із собою акорди Лістової симфонії «Данте», а також знайомий запах, який, однак, було важко охарактеризувати... то був запах великої маси людей, що скупчилися в закритому просторі.
Раптом Ленґдону здалося, що його огортає якась примарна завіса, немов довгі пальці невидимої руки тягнулися до нього з-під землі і шкрябали його плоть.
Музика.То симфонічний хор у сто голосів заспівав відомий пасаж, чітко вимовляючи кожен склад моторошного Дантового тексту.
Lasciate ogne speranza, — співали вони, — voi chentrate.
Ці шість слів — найвідоміший рядок Дантового «Пекла» — злетіли від підніжжя сходового колодязя, наче зловісний подих смерті.
Під акомпанемент труб і ріжків хор знову проспівав це застереження:
— Lasciate ogne speranza voi chentrate!
Залиш надію той, хто сюди входить.
Розділ 91
Залита червоним світлом, підземна печера відлунювала звуками музики, на яку композитора надихнули видіння пекла: завивання голосів, неблагозвучний вереск струнних інструментів та низький розкотистий гуркіт литавр, що відбивався в гроті підземними поштовхами землетрусу.
Скільки міг бачити Ленґдон, долівкою цього підземного світу була склоподібна поверхня води — темна, нерухома й гладенька, мов чорна крига замерзлого ставка в Новій Англії.