Інферно
Шрифт:
— На жаль, ні. Утім, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видінь.
Ленґдон розповів Сієнні про рецидиви галюцинацій, у яких фігурували жінка під вуаллю, гори трупів та ноги з літерою R, що стирчали, звиваючись, із землі. Потім він розповів їй про химерну дзьобату маску, що витала в небі.
— «Я — смерть»? — стурбовано спитала Сієнна.
— Так, саме це вона й казала.
— Зрозуміло... Звучить навіть крутіше, ніж «Я — Вішну, руйнівник світів».
Молода жінка процитувала
— А ця дзьобата маска із зеленими очима... — сказала Сі- енна, — ти маєш хоч якесь пояснення, звідки у твоїй голові міг узятися цей образ?
— Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, — сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: — Вона зветься маскою чуми.
Сієнна чомусь сильно рознервувалася.
— Маска чуми?
Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті — смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що «чорне» в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді
слово «чорна» відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.
— Ту дзьобату маску, — сказав Ленґдон, — носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі — як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.
— А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? — спитала Сієнна вже тремтячим голосом. — Маску середньовічного чумного лікаря?
. Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.
Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.
— І та жінка знову й знову казала тобі: «Шукай — і знайдеш»?
— Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.
Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.
— Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.
Ленґдон спантеличено витріщився на неї.
— Про що ти кажеш?
— Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?
Ленґдон похитав головою.
— Ти приніс із собою один предмет... вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. — І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав
Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.
— Там нічого немає.
— А якщо пошукати в потайній кишені?
— Що? Мій піджак не має потайної кишені.
— Не має? — здивовано спитала Сієнна. — Отже... це чужий піджак?
Ленґдон відчув, як думки в його голові знову переплуталися.
— Ні, це мій піджак.
— А ти певен?
«На всі сто, чорт забирай, — подумав він. — Тому що це мій улюблений костюм “Кімберлі”». Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі своїм улюбленим символом із царини моди: відома в усьому світі сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на ґудзики самоцвітами й мальтійським хрестом.
Облиште це шотландцям— нехай викликають духів воїнів Христових на клаптику саржі.
— Поглянь-но ось на це, — сказав Ленґдон, показуючи на ініціали Р. Л.,вишиті вручну на етикетці. В університетському містечку, де сотні твідових піджаків скидалися й вдягалися в аудиторіях та їдальнях, Ленґдон не хотів стати жертвою випадкового обміну.
— Я вірю тобі, — сказала Сієнна, забираючи в Ленґдона піджак. — А тепер тидивися сюди.
Вона розгорнула піджак так, що стало видно його підкладку в нижній частині спини. Там, ретельно прихована поміж складок, виявилася велика, акуратно скроєна кишеня.
— Що за чортівня?
Ленґдон анітрохи не сумнівався, що ніколи раніше не бачив тої кишені.
Це був бездоганно змайстрований прихований шов.
— Її там раніше не було! — наполягав Ленґдон.
— Тоді, наскільки я розумію, ти й цьогоне бачив? — Сієнна засунула руку до кишені, видобула з неї гладенький металевий предмет і обережно вклала Ленґдону в руку.
Той отетеріло витріщився на нього.
— Ти знаєш, що це? — поцікавилася Сієнна.
— Ні... — відповів Ленґдон тремтливим голосом. — Ніколи не бачив нічого подібного.
— Що ж, на жаль, я знаю,що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагається вбити тебе.
—
***
Міряючи кроками свою приватну кабінку на борту яхти «Мендаціум», координатор Нолтон розмірковував про відео, яке мав оприлюднити завтра вранці перед усім світом, і відчував дедалі більший неспокій.