Інферно
Шрифт:
Сінскі задоволено кивнула.
— А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?
— Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.
Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.
— А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? — Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.
— Зважаючи на ситуацію, — жартівливо відповів Ленґдон, — не думаю, що професор мистецтвознавства
— Ви вже й без того багато допомогли, — погодилася Сінскі. — Навіть більше, аніж гадаєте... — І вона кивнула на Сієнну, але її поруч із ними вже не було. Сієнна стояла ярдів за двадцять позаду, біля великого вікна, і дивилась на С-130, уже готовий до вильоту; на її обличчі застиг вираз глибокої задумливості.
— Дякую вам за те, що повірили їй, — тихо сказав Ленґдон. — Схоже, у її житті це траплялося нечасто.
— Сподіваюся, що ми із Сієнною Брукс маємо багато чого повчитися одна в одної. — Сінскі простягнула Ленґ- дону руку. — У добрий час, професоре. Нехай вам Бог допомагає.
— І вам, — сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. — Удачі вам у Женеві.
— Авжеж, удача нам знадобиться, — погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. — Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.
Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.
— Не викидайте отой жезл Асклепія! — гукнув Ленґдон їй услід. — Його ще можна полагодити.
— Дякую, — відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. — Сподіваюся, що полагодити можна все.
* * *
Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.
Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор — червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею — давніми символами з часів Оттоман- ської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.
— Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, — почувся позаду низький голос.
Сієнна не обернулася.
— Насувається буря, — сказала вона.
— Знаю, — тихо відповів Ленґдон.
Через кільканадцять довгих секунд Сієнна повернулася до нього.
— А ще мені хочеться, щоб ти теж поїхав до Женеви.
— Дякую за запрошення, — іронічно відповів він. — Ти вестимеш там дискусії про майбутнє. А підтоптаний старомодний професор тобі тільки заважатиме.
Вона здивовано поглянула на нього.
— Гадаєш, ти для мене застарий, еге ж?
Ленґдон голосно розсміявся.
— Сієнно, я не гадаю, я знаю напевне,що я для тебе за- старий!
Вона ніяково замовкла й переступила з ноги на ногу.
— Що ж... принаймні ти знатимеш, де мене знайти. — Вона по-дівчачому знизала плечима. — Ну, це якщо ти... коли-небудь захочеш зі
Він усміхнувся.
— Я був би дуже радий.
Настрій Сієнни трохи покращився, та між ними запала довга ніякова тиша, бо ніхто з них не знав, що сказати на прощання.
Сієнна підняла погляд на американського професора, і на неї накотилося досі не відоме почуття. Не кажучи ні слова, вона раптом піднялася навшпиньки й міцно поцілувала його в губи. Коли жінка відсахнулася, її очі були мокрими від сліз.
— Я скучатиму за тобою, — прошепотіла вона.
Ленґдон ніжно всміхнувся й огорнув її руками.
— Я також за тобою скучатиму.
Вони довго стояли, зімкнувши обійми, які жоден не хотів розривати. Нарешті озвався Ленґдон:
— Є одна давня приказка... яку часто приписують самому Данте. — Він зробив паузу. — «Пам’ятай сьогоднішню ніч... бо вона є початком вічності».
— Дякую тобі, Роберте, — сказала Сієнна, і по її щоках покотилися сльози. — Я нарешті відчула, що в мене є мета.
Ленґдон іще міцніше пригорнув її до себе.
— Ти завжди казала, що хочеш врятувати світ, Сієнно. І, можливо, саме тепер тобі трапився цей шанс.
Сієнна лагідно всміхнулася й відвернулася. Ідучи на самоті до літака, що чекав на неї, жінка роздумувала про все, що трапилося... про все, що ще може трапитися... і про всі можливі варіанти майбутнього.
«Пам’ятай сьогоднішню ніч, — повторила Сієнна сама собі, — бо вона є початком вічності».
Піднімаючись на борт літака, Сієнна молила Бога, щоб Данте мав слушність.
Розділ 104
Бліде надвечірнє сонце низько схилилося над п’яца дель Дуомо, віддзеркалювалося від білих кахлів дзвіниці Джотто і кидало довгі тіні на пишний флорентійський собор Санта-Марія дель Фіоре.
Служба за упокій Іґнаціо Бусоні щойно почалася, і Ро- берт Ленґдон, який прослизнув до собору і знайшов вільне місце на лаві, відчув задоволення від того, що Іґнаціо відспівуватимуть саме тут, у старовинній базиліці, яку він доглядав так багато років.
Попри яскравий фасад, флорентійський собор мав простий, скромний і навіть аскетичний інтер’єр. Проте сьогодні це аскетичне святилище було сповнене майже святковою атмосферою. З усієї Італії до собору з’їхалися державні службовці, друзі та колеги зі світу мистецтва, щоб віддати шану жвавому, схожому на велетенську гору чоловікові, якого вони любовно звали Дуоміно.
У пресі повідомлялося, що Бусоні помер, роблячи те, що любив найбільше, — гуляючи пізно увечері довкола собору.
Тональність заупокійної служби була навдивовижу оптимістичною, з гумористичними ремарками гостей і членів родини, а один колега зауважив, що любов Бусоні до мистецтва доби Ренесансу можна порівняти хіба що з його любов’ю до спагеті болоньєзеі карамелі будіно.