Інферно
Шрифт:
Молода лікарка знервовано зітхнула.
— Що ж, цілком очевидно, що саме тебе було призначено носієм цієї рурки.
Але Ленґдону такий сценарій видався цілковито абсурдним.
— Такого не може бути. По-перше, як я міг пронести цей шматок металу крізь сканер в аеропорту?
— А може, ти летів приватним літаком? Чи, скажімо, його дали тобі вже тут, в Італії?
— Сієнно, мені треба зв’язатися з консульством. Негайно.
— А тобі не здається, що нам слід спершу розкрити
Ленґдону доводилося робити у своєму житті нерозважливі вчинки, але він не збирався доповнювати їхній перелік відкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухні цієї жінки.
— Я збираюся віддати цю рурку представникам влади. Негайно.
Сієнна стиснула губи, вочевидь, розмірковуючи, як їй чинити далі.
— Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвінок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобі однозначно не можна зустрічатися з ними тут, у моїй квартирі. Мій статус іммігранта в Італії є... непростим.
Ленґдон глянув Сієнні прямо в очі.
— Усе, що я знаю, Сієнно, — це те, що ти врятувала мені життя. І я буду вибиратися з цієї ситуації так, як цього хотіла б ти.
Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.
— Гаразд, я пропоную зробити ось що.
Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.
Ленґдон дивився, як вона розблокувала свій мобільний телефон і набрала номер. Її тонкі пальці рухалися з продуманою рішучістю.
— Informazioni abbonati? — спитала Сієнна бездоганною італійською. — Per favore, puo darmi il numero del Consolato americano di Firenze? (Інформаційна служба? Будь ласка, дайте мені номер телефону американського консульства у Флоренції.)
Вона почекала, а потім швидко записала номер телефону.
— Grazie mille (Дуже дякую), — сказала Сієнна і від’єднала зв’язок. А потім простягнула Ленґдону папірець із телефон- ним номером та свій мобільний.
— Починай. Ти пам’ятаєш, що казати?
— Моя пам’ять у нормі, — відповів Ленґдон і, всміхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужці паперу. Почулися гудки.
«Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано».
Він увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл, щоб Сієнна могла чути. На дзвінок відповіло записане повідомлення із загальною інформацією про послуги, що їх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмій тридцять.
Ленґдон поглянув на годинник мобільного телефону. Була шоста ранку.
— В екстреному випадку, — повідомив запис, — наберіть сім-сім, щоб поговорити з черговим працівником.
Ленґдон негайно набрав ці дві цифри.
Знову почулися гудки.
— Consolato ашегісапо, — озвався втомлений голос. — Sono il funzionario di turno. (Американське
— Lei parla inglese? (Ви говорите італійською?) — уточнив Ленґдон.
— Звісно, — відповів черговий з американським акцентом. У голосі чоловіка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. — Чим можу допомогти?
— Я — американець, я приїхав до Флоренції й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленґдон.
— Номер вашого паспорта, будь ласка, — сказав черговий і гучно позіхнув.
— Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострілом у голову. Я був у шпиталі. Мені потрібна допомога.
Раптом черговий прокинувся.
— Як ви сказали, пане? У вас стріляли? Назвіть ваше ім’я та прізвище, будь ласка.
— Роберт Ленґдон.
У телефоні зашуміло, а потім Ленґдон почув, як працівник консульства щось друкує на клавіатурі. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потім по клавіатурі знову забігали пальці. Комп’ютер тонко пискнув іще раз. Потім іще тричі.
Настала довга пауза.
— Пане, вас звуть Роберт Ленґдон? — перепитав черговий.
— Саме так. І я потрапив у халепу.
— Гаразд, пане, ваше ім’я має екстрену позначку. У такому разі, згідно зі службовою інструкцією, я маю негайно з’єднати вас із головним асистентом генерального консула. — Черговий замовк, наче сам не вірячи в те, що відбувається. — Залишайтеся на лінії.
— Стривайте, а ви не могли б сказати мені...
Але по той бік лінії вже почулися гудки виклику.
Після четвертого гудка на дзвінок відповіли.
— Колінз слухає, — почувся хрипкий голос.
Ленґдон набрав повні легені повітря й заговорив якомога спокійнішим тоном:
— Пане Колінз, мене звуть Роберт Ленґдон. Я — американець, що приїхав до Флоренції. У мене стріляли. Мені потрібна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви мені допоможете?
Низький голос відповів йому без вагань:
— Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.
розділ 12
У консульстві знають, що я тут?»
Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величез- ие полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.
— Пане Ленґдон, нам слід погої >рити негайно. І, ясна річ, не по телефону.
Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.
— Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, — запевнив Колінз. — Де ви є?