Інферно
Шрифт:
Моя пам’ять зберігає геть усе, що написав цей чоловік, я тішуся з того, що маю один із п’ятисот квитків, віддрукованих заради цієї події.
Коли я заходжу до залу, заклякнувши від холоду, то паніч-, но усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду... невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?
А потім я помічаю, що він тут.
Висока
Він високий, такий високий... зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал... там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.
Та це ж Бертран Цобріст!
На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.
А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, зблискуючи зеленими очима.
—До біса порожню аудиторію,— заявляє він.— Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!
Лунають радісні схвальні вигук, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму— нової пристрасті Берт- Iнма Цобріста.
—Я гадаю, що трансгуманізм— це єдина надія людства на тривале існування,— проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує татуювання Н+ на плечі. — Як ви можете переконатися, я не жартую.
Я маю таке відчуття, ніби відвідую приватну зустріч із рок-зіркою. Годі було й думати, що уславлений «геній генетики» виявиться харизматичним і чарівливим. Щоразу, копи Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття... сильний сексуальний потяг.
Ніч минає, група прибічників рідшає. Гості, вибачившись, ідуть додому, щоби повернутися до реальності. І опівночі я залишаюся сам-на-сам із Бертраном Цобрістом.
—Дякую вам за сьогоднішній вечір, — кажу я, трохи напідпитку, бо випито було чимало. — Ви дивовижний учитель.
— Лестите мені?— Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються.— Із лестощами можна далеко піти.
Цей флірт є недоречним,
— Тож як?— питає Цобріст.— Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?
Мене взяв острах від усвідомлення, що, напевне, цієї миті я нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.
А очі Цобріста приязно мерехтять.
—Дозвольте висловити здогадку,— шепоче він.— Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.
Я відчуваю, що шаріюсь, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: ніяковість, збудження, страх.
—Якщо чесно,— кажу я,— то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.
Цобріст усміхається й присовується ще ближче.
— Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком...
І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.
Уперше в житті я відчуваю пристрасне бажання, не стримане почуттям сорому.
Я хочу його.
Десять хвилин по тому ми вже в номері Цобріста, лежимо голі, не розчіпляючи обіймів. Цобріст не поспішає, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких мені не довелося навіть здогадуватися.
Це мій вибір. Він мене не примушував.
У коконі обіймів Цобріста я відчуваю, що все в цім світі стало на місце. І в обіймах Цобріста я дивлюсь у вікно на нічну завірюху і розумію, що піду за цим чоловіком хоч на край світу.
Швидкісний потяг несподівано стишив швидкість, і FS- 2080, виринувши зі щасливих спогадів, знову опинився посеред гнітючої реальності.
«Бертране... тебе вже нема...»
Та перша їхня ніч стала першим кроком до неймовірної подорожі.
«Ми не лише стали коханцями. Тепер я його апостол».
— Місток Ліберта, — сказав Ленґдон. — Ми майже приїхали.
— FS-2080 сумно кивнув, дивлячись на води Венеціанської лагуни й пригадуючи, як він катався там на вітрильному човні разом із Бертраном... а потім цю тиху й радісну картину змі- нив спогад про жахливу подію, що трапилася тиждень тому.
— «Він стрибнув із вежі Флорентійського абатства в мене на очах.
— Мої очі — це було останнє, що він побачив перед смертю».