Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Характерно, що з усіх радянських лесезнавців єдина Н. Кузякіна, людина російської культури, змогла констатувати, що в «Лесі Українки не було нічого від ідеології „розкаяної дворянки“» [743] (зсередини української культури такі речі не помічалися хоч би тому, що «не помічалося», проскрибувалося й саме українське «дворянство»). Це, далебі, щира правда, — чого не було, того не було, з одним тільки суттєвим уточненням: не в самої лише Лесі Українки, а в усієї української інтеліґенції, що себе, від «братчиків» почавши, такою усвідомлювала — «істими українцями, хоч простого, хоч панського роду» (В. Липинський своїми «хліборобами» тільки вивів цю свідомість в її історичному «фіналі» на філософськи-системний рівень). Коли граф фон Ейнзідель із однойменної балади починає гризтися російським народницьким «комплексом вини», «панства непрошеним даром» як «прикрим тягарем», його вмить «по-командорському» «повертають до дисципліни», нагадуючи, що його «дар» не лише право, а й обов'язок (і то «гірше ярма»!), не хто, як ті-таки (от би зраділи Липинський з Ортегою!) «предки велебні», «суворі портрети з золочених рам»:
743
Кузякина Н. Б. Леся Украинка и Александр Блок. — С. 100.
Глянь, всі ми — закуті в залізо борці,
Або посивілі в науках ченці,
Ми світочі свого народу (sic! — О. З.).
За нами спокійно жили орачі,
Бо ми боронили і вдень і вночі
Плоху гречкосійську породу.
Нагадаю, це писано 1905 p., коли по цілій Україні «гречкосійська порода» палила панські маєтки, і тільки поміщиків-«громадівців» — нотабене, усіх без винятку! — хвиля «народного гніву» оминула стороною [744] . Так що свій останній, уже не в теорії, а на практиці, історичний іспит на «класову гармонію», вперше задекларовану в «Книгах битія», «старе» вкраїнське народництво витримало з честю. (Завважмо ще, як наочно представлено тут синтез chevalerie й clergie, «борців» і «ченців»: через їх кровне злиття в одній родині сама родина набуває гідности військово-чернечого ордену, — і ця noblesse, як «панцир», утримує Ейнзіделя від того, щоб зробитися «російським інтеліґентом» [745] .) Така «народницька платформа» вочевидь куди ближча до цитованої раніше інавгураційної промови кн. Рєпніна, ніж до програм російської соціал-демократії: в істоті, це той самий аристократичний протекціонізм, лицарський психокомплекс «оборонця покривджених» (Шевченкового «найменшого брата», «малих <…> рабів німих»), з одним, але вирішальним додатком — «ми світочі свого народу». Це означає, що саме поняття «народу» змінилось: Ейнзідель і його «орачі» — то вже однедуховне ціле, і якщо «орачі» про це не знають, його «лицарський обов'язок»,
744
Навіть «некоронований король Півдня» Є. Чикаленко, якого І. Карпенко-Карий незаслужено виставив на кону самодуром Пузирем (видно, був неабияк вражений, під час гостини в його маєтку, незнаним собі синдромом т. зв. «мільйонерської ощадности», котрим нині бавить жовту пресу «перша десятка» списку Форбса: як то, мільйонер — і їздить на старому авто? мільйонер — і ходить у старому халаті?..), — і той не сподівався від своїх селян жодних ексцесів, див його: Спогади. — С. 273—284.
745
Тут знову цікаво звернутися за порівнянням до «Віх», де, може, найпромовистіше характеризує російську інтеліґенцію як продукт «розриву» А. Ізґоєв: «У російської інтеліґенції — родини нема, — з гіркотою пише він, — вона не в стані побудувати свою родину» ( Вехи. — С. 99, 98). Це справді крайня межа, ultima Thule неґативізму: раз відсутнє переємство в родині, значить, ніякої традиціїне може бути в принципі, кожне нове покоління починає «з себе». За А. Ізґоєвим, «міцні ідейні родини <…> в Росії були поки що тільки серед слов'янофільського дворянства (sic! — О. З.). Там, очевидно, були традиції, <…> існували позитивні цінності, тоді як у проґресивних родинах цього не було і діти найталановитіших наших проґресивних письменників, сатириків, публіцистів починали з того, що відверталися від своїх батьків» (Там само. — С. 100). Отож даремно сьогодні наша громадськість обурюється, коли діти «націонал-патріотів» при першій нагоді еміґрують з України, а діти дисидентів переходять у «прорадянський» табір, — підсвідомо ми все ще орієнтуємося на традиційну (патріархальну) ціннісну шкалу («який батько, такий син»), не розуміючи, що «ніяких одідичених цінностей» сучасна вкраїнська інтеліґенція якраз і не посідає.
По суті, це не що інше, як цілковито чужий російській інтеліґенції к у л ь т у р н и й н а ц і о н а л і з м — осягнення суверенности свого народу через культуру, а не через державу, — і саме він духовно усправедливлювавукраїнську «інтеліґенцію традиції» — не як некрасовського «народного заступника» за мужика перед властями (хоч і таке «заступництво» з порядку денного, звісно, не знімалося, і «в мировые посредники» блискучий студент П. А. Косач ішов саме задля нього, але «символом віри» було не воно), — не «по горизонталі», а «по вертикалі»: як «відпоручника» за «свій народ» перед невидимою трансцендентною інстанцією (у секулярному виразі — перед історією, нащадками і т. д., але на чуттєвому рівні все це тільки різні «псевдоніми» Абсолюту). Акурат таке відпоручництво в Лесі Українки й іменується «славою» (NB: це не та«слава», яку забезпечує газетний ринок і яка вже єдина нам і відома!): «Мій дух промовляє мені: / „Ставай, вартовий, без вагання на чати! / Хоч люди замлілі в рідній стороні / На голос твій будуть мовчати, / Та слава про них загримить до зірок, / Що є з їх народу пророк“» («Пророк»). Інакше кажучи, «раби», ті самі, коло яких Шевченко збирався ставити «на сторожі» Слово-Христа, у принципі можуть бути «возвеличені» в очах Духа («до зірок» — це не що, як гностично космологізована версія ad Dei gloriam, «для слави Божої»: згадаймо Amor, що «рухає світилами»!) й без їхнього відома(sic!), місія «вартового» від того не залежить («Дух Божий сам знайде мене в пустині, / а вам ще довгий шлях лежить до нього!» — заявляє Тірца своєму народові), бо ця місія сама з себе(ось де проявилася давня «релігія-в-собі»!) забезпечує «рабам» духовну леґітимацію (Драгоманов сказав би — «історичну рацію») — уже як «народові»: фактом «сходження духа» на одного з-поміж них.
Якшо спробувати зрезюмувати таке «народницьке credo» мовою понять, то найточнішим відповідником був би відомий афоризм Ортеги-і-Гасета: ідея народу — це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог думає про нього у вічності. Годі й казати, наскільки мало спільного все це має з тою «особливою відповідальністю за долю народу», якою леґітимізує себе «інтеліґенція розриву» — однаково, імперська чи колоніальна («російська» чи «українська», за «етнографічним паспортом»). Ніякої «вертикалі» в цьому випадку вже нема, світогляд стає «площинним» — «народ» («мужик») фетишизується насамперед в якості морального «кредитора» й «працедавця» (NB: а працедавця, як відомо, можна й змінити, коли він не виконує умов «соціальної угоди», — Винниченків скандал з «переходом в російську літературу» тут воістину емблематичний, як емблематичний і сам Винниченко: тип «українського Ґорького», «російського інтеліґента на український лад», він репрезентує настільки ж вершинно-досконало, наскільки Леся Українка — тип «старої» української інтеліґенції, і під цим оглядом давно вартує ґрунтовного культурологічного дослідження [746] ). «Інтеліґент розриву» чується винним «народу» головно на тій підставі, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом» (І. Франко), а значить, має «борговий обов'язок» («псячий», як точно визначив І. Франко) насамперед практичновіддячитися, «відробити» мужикові за його «хліб», — полегшивши йому умови життя. На цьому психологічному ґрунті й утверджується той специфічний утилітаризмросійського народництва, «який заперечує всі абсолютні цінності і єдину моральну ціль вбачає в служінні суб'єктивним, матеріальним інтересам „більшости“ (або народу)» [747] , — і народництво обертається, як точно визначив С. Франк, «н і г і л і с т и ч н о ю р е л і г і є ю з е м н о г о б л а г о п о л у ч ч я» [748] . Це й розуміють у нас під демократизмом аж до сьогодні.
746
Розвідка В. Панченка (див.: Дзеркало. — С. 5—19) над одним лише сюжетом із їхнього з Лесею Українкою десятилітнього «діалогу культур», про внутрішню температуру якого можна судити хоч би зі спогадів К. Квітки («Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляли її за живе, говорячи про нього, вона звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості». — Спогади… — С. 234), — уже засвідчила, на емпіричному рівні, цей ширший, загальнокультурний запит: тема «Л е с я У к р а ї н к а й В и н н и ч е н к о» давно назріла (маю підозру, що чи не він прислужився й до її образу Дон Жуана: його репутація під цим оглядом була в Києві 1900-х, коли гімназистки чергували під вікнами на його появу, аж надто знана, а опубліковані його листи до декого зі «зведених» і «завезених» ним коли не до Кадікса, то до Парижа «циганок, бусурменок і жидівок» разять тим самим інфантильним моралізаторством, яке Дон Жуан демонструє з Долорес і Донною Соль, — див., напр.: Миронець Н. Таємниці кохання Володимира Винниченка. Документальна розповідь// Кур'єр Кривбасу. — 2001. — Ч. 138—141). Ні на чому краще не дасться пізнати розколу між «інтеліґенцією традиції» та «інтеліґенцією розриву», як на цих двох постатях, — далебі, нечасто в українській культурі трапляється така абсолютна, чудесна повнота феноменологічної виявлености, «договорености», що з одного, що з другого боку. Іншою важливою темою для нашого національного самопізнання мала б стати «В и н н и ч е н к о і Ґ о р ь к и й» (про Ґорького як культурний тип див.: Парамонов Б. Горький, белое пятно// Парамонов Б. След. — С. 215—278). Те, що між ними спільного (тут і весь «соціалістичний комплекс», і ніцшеанство «а ля рюсс», і типовий для соціальних вискочнів «культ успіху», який відтак стане генетичною хворобою української інтеліґенції…) і щ'o їх розділяє (не тільки «великодержавник» проти «пробуджено-ніжного» українця, який, за Леніним, «хоче мови», — є й глибша, «колективно-несвідома» біфуркаційна точка, від якої Ґорький дрейфує в бік співця Біломорканалу, а Винниченко — до роману «Слово за тобою, Сталіне!»), — це, при серйозному аналітичному розгляді, могло б дати майже універсальну модель для зрізничкування російського й українського інтеліґента радянської доби. Зрозуміло, всі ці завдання виходять неосяжно далеко за межі даної книжки, і мені залишається тільки передати «дорожню мапу» майбутнім дослідникам.
747
Франк С. Этика нигилизма // Вехи. — С. 178.
748
Там само. — С. 193.
Іронія в тому, що якраз «інтеліґенція традиції», з усім її духовним аристократизмом, була непорівнянно послідовніша у своєму демократизмі, ніж «інтеліґенція розриву». Для переконливости дозволю собі довшу цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельського про переговори в листопаді 1918 р. з тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча — голови Директорії УНР. Змальована Л. Цегельським сцена обіду в «ставці» наших «народників» до d'ej`a vue нагадує репортажі сьогоднішніх ґлянсованих журналів із життя пострадянської еліти: «Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і при ґалевому цісарському столі в австрійському Бурґу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проте обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми — члени влади — харчувались по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження т. зв. парвеню. У гетьмана — бувало — я почувався значно краще. Там приймали по-панськи, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній „головній ставці“ їли і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?..» [749] .
749
Цегельський Лонгин. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні, зв'язані з Першим листопадом 1918 р. — Львів: Свічадо, 2003. — С. 140.
Ключове слово в цьому уривку, який коментарів не потребує, — «розпуста». Л. Цегельський вживає його ще не в сучасному, звуженому до суто сексуальної коннотації значенні, а в питомому, «старому» українському: в добу бароко це був синонім «сваволі» (sic!). Почуття обранства(в Українчиній термінології — «марної пихи») як тої форми зверхности над іншими, при якій тобі приділено у пасивну власність(для споживання) виняткові розумові або матеріальні блага (у радянській термінології, «спецрозподільник»), справді є за своєю природою свавільницьке— і характеризує, всупереч стереотипам, зовсім не традиційну інтеліґенцію «шляхетського кореня» (для якої її «приватне право», privi-legia, було, на тлі загального, тільки синонімом підвищених обов'язків), — а якраз «нову», «безґрунтянську», з традиційним «приватним правом» незнайому (А. Ізґоєв у «Віхах» констатує появу цього почуття в онтогенезі пересічного російського інтеліґента вже на шкільній лаві: «„Розвинений“ гімназист не тільки ставиться з презирством до своїх учителів, батьків та інших простих смертних, що його оточують, але пригнічує своєю величчю й товаришів по класу, незнайомих з нелеґальною літературою <…> Ця пихатість <…> ще більше розвивається в душі юнака в університеті й перетворюється, безсумнівно, на одну з характерних рис нашої інтеліґенції взагалі, духовно-пихатої й ідейно-нетерпимої» [750] , — тут початок добре знайомого нам більшовицького «вождизму», який в історичному фіналі зовсім логічно приводить і до «царських обідів» та «спецрозподільників»).
750
Изгоев А. Об интеллигентной молодежи // Вехи. — С. 103.
На цьому тлі «стару» українську інтеліґенцію мусимо визнати найбільш демократичною, і в цьому сенсі либонь-таки найбільш « народноюелітою», за всю вітчизняну історію. Такою вона була не лише за політичною платформою, яка від «братчиків» лишалась незмінною («для скованих волі, / Для скривджених кращої долі / І рівного права для всіх», за І. Франком кажучи). Про середовище Лесі Українки можна з певністю сказати, що в ньому принцип загального правапереріс рамки самого тільки політичного світогляду, того драгомановського credo, якому ще в юності присягла Леся в листі до обожнюваного дядька («За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти» [10, 220]), — і перейшов на рівень чуттєвости, «еросу» — як позарозмислова, інстинктивна здатність проектувати себе на «іншого», вбачати рівноправного собі «ближнього» в кожнійлюдині, без різниці не то соціального становища, освіти, статі і т. д., а навіть і віку [751] . Це, власне, в чистому вигляді гуманізмpar excellence, для якого в центрі уваги не абстрактний « народ», а живі, конкретні й неповторні люди(пор. Шевченкове «і будуть люди на землі»), і знаменно, що Драгоманов у полеміці з Грінченком протиставляє саме «гуманізм» — народницькому «українофільству» 1890-х [752] . Про Лесю Українку К. Квітка пише, що в неї «ніколи не було <…> огидливості, властивої вищим класам» [753] , — читай, отого «Fi donc!» та «Посторонись, любезный, посторонись!», яке нерідко демонструють героїні її прози (либонь, тим так драматично в нас і недооціненої, що зображений у ній життєвий світ жіноцтва вищих класів
751
Косач-Кривинюк спеціально згадує як фамільну косачівську рису, перейняту Лесею від батька, — «поважне, наче з рівними собі», поводження з дітьми: «певне тому вони обоє мали завжди багато „молодих друзів“, як казав батько (не „малих“, , а „молодих“, і це дуже імпонувало й подобалося дітям та примушувало їх і самих уважно ставитися до своєї гідности)… (курсив мій. — О. З.)» ( Леся Українка… — С. 885).
752
«Принципіально <…> українська інтеліґенція тепер може ділитись <…> на 1) українських націоналістів (NB: Драгоманов тут має на увазі «вузьке», «етнографічне» народництво. — О. З.) і 2) українських гуманістів» (Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 271).
753
Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 234.
754
Див.: Агеєва В. Поетеса зламу століть. — С. 186—193.
755
Дівочі підліткові дружби («Приязнь»), конфлікт між кар'єрою й родиною для жінки творчої професії («Розмова»), жіноче старіння та культурний гніт того, що Наомі Вулф у 1990-ті назве «міфом краси» («Екбаль-Ганем») — все це той тематичний репертуар, який по-справжньому буде актуалізовано західними літературами щойно на «другій хвилі фемінізму», у 1970-х pp. Тож як «феміністична авторка» Леся Українка в дійсності далеко попереду О. Кобилянської, чиє новаторство в цьому сенсі вимірюється все-таки насамперед «домашньою», українською міркою, і могло вражати хіба що загумінкову галицьку публіку.
Тут нотабене: «інтеліґенція розриву» зі своїм «народушком» якраз ніколи себе психологічно не ідентифікує. Звісно, вона працює для народу, йде з народом, мріє з ним злитися, як гностик зі своєю Душею у Світлі (пор. у Б. Пастернака: «Превозмогая обожанье, / Я наблюдал, боготворя. / Здесь бьли бабі, слобожане, / Учащиеся, слесаря», курсив мій. — О. З.), — але сама вона н е є н а р о д, вона навік закріплена щодо нього в позиції поза-перебування, от власне що відстороненого «обожанья» [756] , навіть тоді, коли, як Винниченкові революційні «баришеньки», зве його «товаришем» і до сліз ображається (як в оповіданні «Роботи!»), коли він, зніяковілий, у відповідь знай збивається на «добродійку» (між іншим, Винниченко вловив у своїх «баришеньках» і глибше, метафізичніше підложжя цього «обожанья» — містично-любострасне: підсвідому інтеліґентську хіть «пізнати» свого Бога до кінця і в біблійному сенсі слова, «віддатись народу» аж до готовности бути ним зґвалтованою й розтоптаною, до повного самознищення, — спостереження, що збігається і з даною С. Франком дефініцією народництва як « нігілістичноїрелігії» — по суті, «релігії лівої руки», де Бог для вірного — не «вгорі», а «внизу», це хтонічне божество, Тичинин «чорнозем», який, коли «підводиться», то єдино для того, щоб руйнувати, — і годі заперечувати, що пафос такого містико-еротичного «погибельного захвату», Drang-zum-Tod, в обох російських революціях був надзвичайно сильний, коли не домінантний, — в українській літературі неоціненним, і досі належно не оціненим документом на цю тему залишається блискуча повість В. Підмогильного 1925 р. «Третя революція», яка мала б назавжди закрити тему історичної поразки «українського народництва», якби тільки це саме народництво не тиражувало в нас своєї поразки й донині [757] ).
756
Винятком, тим примітнішим, що самотнім, у російській культурі під цим оглядом стоїть тільки Чехов, як це слушно спостеріг М. Мамардашвілі: «Для Чехова інтеліґент — така сама частина трудящого народу, як і всяка інша. Якщо погано вбраний і безграмотний, то — народ, а якщо пристойно вбраний і освічений, то що? — не народ? Чехов ніяк не міг цього збагнути, прийняти. І молодець» (Мамардашвили М. Философские наблюдения и заметки // Мамардашвили М. Необходимость себя. Лекции. Статьи. Философские заметки. — Москва: Лабиринт, 1996. — С. 204). Чехов-таки найгостріше відчував і російське інтеліґентське «безґрунтянство» (мав рацію Є. Маланюк, коли назвав його « одним із найбільших російських европейців»!), — звідки й постійна тоскна неприкаяність його героїв, їхня душевна неосідлість (життя «на валізках», у чеканні невідь-чого, — предтеча театру абсурду), і їхня «метафізика труда» — мрія невідомо над чим «працювати» й так уздріти «небо в алмазах» і т. д.
757
У «Третій революції» у трьох поколіннях одної родини — типової для «Юга России» інтеліґентної родини провінційного міста — подано, власне, всю історичну еволюцію народницького типу за російським зразком. Андрій Петрович — «соціаліст XIX століття», «старий революціонер, еміґрант і каторжник» — захоплюється революцією й розбудженим нею хаосом майже тими словами, що потім Пастернаків доктор Живаґо: «Ніколи життя не було таке цікаве. Юнацтво краще розумітиме історію, ніж то кажуть підручники. <…> Життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували» і т. д. (тільки в Пастернака — у 1950-ті! — Живаґо викладає схожу апологію «соціальної хірургії» без тіні авторської іронії). Андрій Петрович свято вірить, що махновське «дикунство» — «це молодість душі» народу, — і, тягнучи додому на дрова зрубане на бульварі дерево, розмірковує: «— А як влучно сказано: очі на лоба лізуть. Ось вона — народна мудрість» (sic!). Його небіж Альоша — комуніст-шпигун у штабі Махна — до дядька вже ставиться з класичною російською зневагою «дітей» до «батьків», як до «дрібнобуржуазної жаби», а до обожнюваного дядьком народу-«чорнозему» — як до матеріалу, «безконечної потенції», яку треба «експропріювати на свою користь». І, нарешті, найменше покоління — гімназист Колька — вчиться вже, як заповідала нам радянська школа, просто «з життя», — а життя, після 15 змінених у місті влад, вчить його радикальної переоцінки цінностей: «Ось на цьому розі добровольці повісили одного. Два дні висів — усі обминали. А я пішов — велике діло! Чого курку можна зарізати, а людину — ні? Ясно, що однаково». Це — є д и н а «логіка переємства», яку може дати «інтеліґенція розриву», і фінальний образ Ксани, зґвалтованої «народом» (замість, як їй мріялося в сексуальних фантазіях, — Махном), звучить як та моторошно-твереза епітафія російській інтеліґенції, на яку російська література, знов-таки, ніколи, за винятком хіба В. Розанова, до кінця не наважилася (в радянський час вона стояла або на позиціях «Альоші» — глузливо виставляючи «Андрія Петровича» Васісуалієм Лоханкіним з «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова, — або, у найвищих своїх зразках, — на позиціях таки ж «Андрія Петровича», що в тяжких душевних муках провадив свій нескінченний діалог з «Альошею», як Пастернаків Живаґо з Антіповим, а ліричний герой Мандельштама — зі своїми конвоїрами, — але за межіозначеної Підмогильним парадигми ніколи не виходила).
Так ось, ні «баришеньками» Винниченка, ні Андрієм Петровичем Підмогильното «стара» українська інтеліґенція н е б у л а. І в «Над морем» суть справи навіть не в тому, що робітник «трудящий», а Аллу Михайлівну її статусне Id, поза яким вона ніхто, наділило правом паразитично рядити «інакшими, ніж вона» (саме цього виразу вживає Алла Михайлівна, «від нудоти» пожираючи час і увагу оповідачки з тою самою невинною безжурністю, що й працю своєї покоївки), — та ще й погорджувати ними при тому. Насправді її «позиція влади» далеко тотальніша, за механізмом близька до Дон Жуанової: хоч як неприкаяно нудячись своїм порожнім життям, Алла Михайлівна, проте, непохитна в обороні, ба й накиданні його як універсальної норми(«„У нас в Москве“, — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: „Ах, ваша противная Ялта!“»): всі мусять бути такими, як вона, дарма що сама вона зовсім не є при тому щаслива. Тобто, перед нами зразкове (хоч і безтурботно-несвідоме: «червона шапочка»!) «дитя імперії», сам модус існування якої — то аґресія супроти всякої «інакшости» й уніфікація, в ідеалі, цілого світу на свою подобу. (Характерно, що в момент остаточного «комунікаційного розриву», коли терпець оповідачці, — яка цілий час була проявляла й до Алли Михайлівни істинно «гуманістичну» вирозумілість і навіть сиділа при ній доглядачкою! — нарешті вривається, оповідачка несвідомо «впадає», «оступається» в рідну їй українську:як і для безсловесногопролетаря, в «енкратичній» мові Алли Михайлівни для неї «нема слів», вона виштовхується з нього, силою протистояння, — у свою традицію [758] .)
758
Нотабене: в цьому їхньому останньому діалозі атакуючою стороною виступає не оповідачка, а Алла Михайлівна, — як підмітила Тоні Моррісон у своїй студії колоніальної мови, колонізований ніколи не говорить першим, це завжди право колонізатора, «білої людини» (Morrison Топі. Playing in the Dark: Whiteness and the Literary Imagination. — New York: Vintage Books, 1993. — P. 76–80):
«— Я ненавиджу скритності і контрадансів. Я була з вами така щира.
— На те була ваша воля…
— Себто ви хочете сказати, що мене ніхто за язик не тяг… <…> Що ж робить, «куда нам, дуракам, чай пить»! Море, поезія, природа, ідеї…
— Ми з вами, скільки пам'ятаю, ні про які ідеї не говорили.
— О, звичайно! «Не мечите бисеру перед свиньями!»
— Або, як у нас кажуть: «Шкода мову псувать!» — зірвалось у мене.
— Что вы?
Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був «темний погляд», повний непримиримого, фатального антагонізму…» (курсив мій. — О. З.)
Так крізь панянські «контраданси» «Веселого Апокаліпсису» — охопленого гарячкою розваг фен-де-сьєклівського сухотницького курорту — озивається до нас все той самий «дух Джона Стюарта Мілля»: права людини проти сваволі земних ієрархій, вічна Українчина тема — і вічний-таки фундамент українського демократизму, в якому антиколоніальний вектор (NB: майже відсутній в історії російської демократії!) складав тільки органічну, невід'ємну частину принципу загального права.
І нарешті, беззастережним показником демократизму є питомий для того середовища, сливе протестантський к у л ь т п р а ц і, що, з погляду соціології, найбезпомильніше характеризує наших «українців» вже таки як інтеліґенцію індустріального суспільства, а не як доіндустріальну «шляхту» [759] . Навіть при нашому вкрай приблизному уявленні про справжні обсяги виконаної «громадівцями» роботи — організаційної, культурної, наукової, педагогічної та ін. (і все це, завважмо, «на громадських засадах», тобто «у вільний від основної роботи час»!), — для сучасної людини вона знаходиться «поза межами можливого»: за переказами, так самозречено в Україні працювали хіба що селяни до колективізації (взагалі, доба тоталітаризму, здається, змінила нашу трудову етику вже до невпізнання). Єдине, чим можна собі раціонально витлумачити шалену, достоту «мужицьку» («пчілківську»!) працездатність цих людей, — це отим арґументом М. Ковалевського з Українчиного спогаду: «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!», — це гін «священного обов'язку», це «лицарська повинність» обертається повинністю трудовою: раз «мушу» — значить, і «сила» знайдеться [760] . С. Булґаков називає таку трудову етику «дисципліною послушництва» («так називається всяке заняття, призначене ченцеві, однаково, чи це буде вчена праця чи найгрубіша фізична робота, раз воно виконується в ім'я релігійного обов'язку»), «світською аскезою», яка «мала величезний вплив на вироблення особистости в Західній Європі» [761] — і з якою, за його скрушним визнанням, російська інтеліґенція незнайома: російський «героїчний інтеліґент не вдовольняється роллю скромного робітника <…>, його мрія — бути рятівником людства або принаймні російського народу» [762] .
759
Про перехід в індустріальну добу від «культу неробства» до «культу праці» див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм. — С. 68—69.
760
У першій частині «Триптиха» Лесі Українки — поемі на євангельський сюжет «Що дасть нам силу?» — нести Ісусового хреста на Третій станції Via Dolorosa береться знеможений, либонь, незгірш од Ісуса, напівзомлілий з голоду, спрацьований тесля, — коли впізна є в абияк виструганому з сирого дерева хресті свою власну роботу: «„Я тесля. Я зробив сей хрест важким, / то й мушу я нести його. Давайте. / За сюю працю не візьму я плати“. <…> / І випроставсь похилий стан у теслі, / напружились його зів'ялі руки, / погаслий погляд знову загорівся / великим та палким глибоким смутком / і твердою, важкою походою (NB: хода Командора в фіналі! — О. З.) / пішов з хрестом робітник на Голгофу, / немов не знав ні праці, ані втоми / до сього часу».
761
Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи. — С. 59.
762
Там само. — С. 45.