Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
А тепер повернімося до нашої «хамократії». Д. Пильчиков ще прикладає це слово до всієї імперської інтеліґенції, без різниці її політичних поглядів, і це зрозуміло: в поняттях інтеліґенції української однозначно «хамською» була вже сама імператорська династія. Це тяглося «необірваною ниткою» ще від нашої «старої» шляхти, від декабристів і масонів, і навіть у П. Скоропадського ще можна помітити, наскільки культурно чужою, і так до кінця й «неперетравленою», залишалася для української ментальности ідея цезарепапізму, — наскільки те, що монарх командує церквою, гейби своїм полком, десь на рівні колективного несвідомого продовжувало інстинктивно відпихати своєю етико-метафізичною «некомільфотністю», то пак, по-нашому, «непризвоїтістю» й «розпустою» («хамством»!), навіть геть лояльне та сервілістське до шпіку кісток «малоросійське дворянство» [807] . Ну, а вже про націонал-демократичну інтеліґенцію нема що й казати: досить перечитати Шевченкові інвективи проти «фельдфебеля-царя», а потім, під 1905 p., мрії майже сімдесятилітнього філософа В. Лесевича — дожити як «до найщасливішого часу в <…> житті», до того, щоб почути «або хоч прочитати в газетах <…>: — Підсудний Миколай Романов, встаньте!» [808] , — аби вгледіти логіку переємства й зайвий раз переконатися: звідки як звідки, а з Європи «хама» «українці» не могли виглядати за визначенням, із тої простої причини, що бачили його в себе перед самим носом (за Чикаленком, революцію 1905 р. вітали, бо вірили, що «настає давно бажане, давно сподіване, людське, як в Європі, життя» [809] , — курсив мій. — О. З.).
807
Про І. М. Скоропадського та його конфлікти з російським духовенством (побудована ним церква 35 років стояла під замком неосвячена!) Скоропадський-онук пише, що «релігійні переконання діда не цілком укладалися в рамки того православ'я, яке приписувалося Російським Священним Урядовим Синодом» (Скоропадський П. Спогади. — С. 386). Згадує він також, як у родині (NB: близькій до двору, де рідна тітка майбутнього гетьмана була статс-дамою імператриці!) «обурювалися» виголошуваною в церквах на Великий піст анафемою Мазепі й «сміялися», що одночасно в закладених Мазепою монастирях — Михайлівському, Військово-Микільському та ін. — за нього мусять молитись як за
808
Див.: Чикаленко Є. Спогади. — С. 282.
809
Там само. — С. 281. Сам той факт, що дату під цим зізнанням можна змінити хоч на 1825-й, хоч на 2004-й, мав би назавжди втихомирити всіх наших «європейських скептиків»: не може нація (що феодально-шляхетська, що індустріально-політична…) майже 200 років так уперто й послідовно змагати до Європи, якщо та Європа є їй неіманентна!
І ось тут починається для нас найцікавіше. Того самого 1905 р. Леся Українка, — емоційно так само, як і вся демократична інтеліґенція Росії, захоплена прибутною енергетикою масового протесту проти самодержавства (тим «суворим багрянцем червоних корогов і гомоном бурхливої юрби» [12, 130], на який заведено покликалася радянська критика як на доказ її буцімто марксистських поглядів, хоча якраз погляди, як відомо кожному, хто пережив мітинги 1990—1991-го, не кажучи вже про Майдан 2004-го, мають із цим феноменом «колективного еросу» дуже мало до діла!), — пише «Три хвилини»: річ, емблематичну не лише для подій 1905-го або 1917 p., а й, без перебільшення, для цілого XX ст. З певністю можна сказати, що з-поміж усіх її творів цьому випала найнещасливіша доля, — гірша навіть, ніж «Руфінові і Прісціллі». А тимчасом, саме цей скромний етюд «з часів французької революції» [12, 165–166] являє собою найближчий вітчизняний аналогортегівській теорії «шляхти» й «маси» [810] — в історичних, французьких термінах, «Жіронди» й «Гори», а у власних Українчиних — «в е л и к о п а н с т в а» (саме так, нагадаю, по-нашому називався «аристократизм»!) і «г л и б о к о х а м с т в а».
810
Певні аналогії з Ортегою можна добачити і у Хвильового, але Хвильовий як мислитель не є ориґінальний, його «Європа чи Просвіта?» — це, власне, адаптація Шпенґлера до української духовної ситуації 1920-х. Що ж до нашого, на позір, найбільш заприсяглого ортегіанця, — Д. Донцова з його войовничою опозицією «еліти» й «черні», то його теоретичні побудови, на відміну від ортегівських, у своїй суті якраз антиаристократичні і, як вичерпно довів свого часу Ю. Шевельов, є таким самим продуктом російського народництва (точніше, його реверсією), як і більшовизм (див.: Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 3. — С. 52—87).
Українська думка XX ст. повністю оминула цей сюжет [811] . Рефлексія над «масовим суспільством» та «масовою людиною», зокрема і в їхніх крайніх — тоталітарних — формах, отримала в нас вимушено вторинний характер: ми вчилися пізнавати (і впізнавати!) свою вітчизняну версію «бунту мас» насамперед із неосяжного огрому критичної літератури, упродовж XX ст. накопиченого на Заході, — від О. Шпенґлера й X. Ортеги-і-Гасета до М. Гайдеґера, Е. Фромма, Ганни Арендт та ін., не кажучи вже про художню літературу. Тобто, отримали до рук весь методологічний інструментарій у готовому вигляді вже post factum, у фіналі історичної драми, — так і «не помітивши» (як казав Ю. Шевельов, «хвала нашій оспалості» [812] !), що «збунтована» українська «масова людина» вперше постає як предмет філософської критики не деінде, а саме в Лесі Українки, — котра була не лише сучасницею Ніцше, а й попередницею Шпенґлера та Ортеги (ба й тієї ж Г. Арендт: між нею й Лесею Українкою при ближчому розгляді відкривається особливо багато спільного, дарма що їх розділяло два покоління й дві світові війни, — чи причиною тут спорідненість культурних традицій [813] і апріорно трагічне в українки та єврейки «відчування життя», а чи ота своєрідність «жіночої рації» [12, 150], котра, як ми вже бачили в попередньому розділі, робить Лесю Українку куди ближчою до Ю. Крістевої та Е. Єлінек, ніж до своїх сучасників, — про те тут розмірковувати не місце, але сподіваюсь, що коли-небудь дослідники займуться й цим питанням).
811
Виглядає, що першим, хто звернув увагу на профетичну суголосність «Трьох хвилин» антитоталітарним заклопотанням XX ст., був В. Стус: саме «Три хвилини» він «порадив читати в першу чергу» з Лесі Українки М. Хейфецеві, і той вдячно оцінив цю драму як «найсвіжішу» (див. його: Избр. — Т. 3. — С. 29). У пострадянській критиці ідейний аналіз «Трьох хвилин» див. у Л. Масенко ( У Вавилонському полоні. — С. 44—45).
812
Шерех Ю. Зустрічі з Заходом// Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 397.
813
Звісно, для Лесі Українки німецька культура не була рідною, як для Г. Арендт чи бодай О. Кобилянської(«комусь таки Німеччина тяжко йде, не так, як к о м у с ь!» [12,87]), — але й цілком чужою, як ми не раз мали нагоду пересвідчитися, теж не була, і якщо вже вибудовувати «ієрархію» інокультурних на Лесею Українку впливів, то на перше місце доведеться поставити, либонь, таки «Німеччину». Між іншим, попри всі скарги зроду німецькомовнійКобилянській на те, як то «комусь тяжко по-німецьки писати» [1 1, 379], «хтось білий» усе-таки міг писати цією мовою не лише статті, а й художні твори, як «Еіп Brief ins Weite» — образок у популярному сецесійному жанрі «листа незнайомцеві», вщерть перейнятий тонким, розлитим еротизмом випадкової подорожньої зустрічі: найімовірніше, безіменний адресат «листа» (надрукованого 1900 р. в німецькому журналі «Die Gesellschaft») був таки реальною особою (на це є й натяк у листі до О. Кобилянської, див. [11,132]), і «Еіп Brief ins Weite» став прямим «мовним відлунням» живої бесіди на пароплаві. У кожному разі, нема сумніву, що німецька була для Лесі Українки також і «мовою чуття», і то до такої міри, що вона навіть перекладала німецькою власні вірші («То be or not to be?»), — а це вже абсолютний максимум письменницької інтимности в стосунку до будь-якої мови.
Перше ніж приглянутися Українчиній версії «грядущого хамства» («хамократії», за Пильчиковим), зверну увагу на ще один момент, із катастрофічною культурною глухотою пущений нами повз вуха. Десятиліттями (і досі!) покоління українських школярів мусять, за гріхи укладачів програм, завчати поетичний цикл «Пісні про волю», не маючи, як і самі укладачі, зеленого поняття, про щ'o насправді в ньому йдеться (підручник глибокодумно пояснює їм, що «про несумісність тиранії і свободи» [814] — sic!), і слихом не слихавши самих тих, давно забутих «пісень», які 1905-го так були обурили Лесю Українку у виконанні вуличної юрби: дві, російські (т. зв. «народовольський гімн», що починається словами «Смело, друзья!» [815] , і легковажно-танцюриста «Нагаєчка», присвячена подіям «кривавої неділі» [816] ), — емоційною неадекватністюпафосові революційного визволення, а одна — «Марсельєза» — краденістю, так би мовити, «з чужого бенкету» [817] . Це не просто Kulturkritik (хоча чисто естетично ця «пісенна полеміка» витримана бездоганно, але оцінити формальну віртуозність Українчиної інтертекстуальної гри неможливо, не знаючи слів і музики прототекстів!), — ідеться про речі набагато серйозніші. На самому порозі ґрандіозних соціальних катаклізмів XX ст. Леся Українка своїм «орфеївським» слухом відразу ж і з місця безпомильно вловила те, що довірливий А. Блок марно силкувався у 1918-му розчути крізь вереск «апостольських» частушок своїх заляпаних кров'ю Ваньок і Пєтрух — «музику революції», сиріч, уже без усякої «іронії» кажучи, абсолютну й засадничу цієї революції н е м у з и к а л ь н і с т ь — відсутність у неї власних «священних гімнів» (яких, до речі, так і не з'явилося: з усіх російських революційних пісень, хоч як вони в СРСР форсовано культивувалися, у пам'яті поколінь заціліла єдина «Варшав'янка» Свєнціцького, що насправді є маршем польських повстанців 1863 p.).
814
Хропко П. Українська література. — С. 276.
815
Неледачому читачеві пропоную самому послухати «безнадійний той спів» наdownload.php?fname=neterait — і оцінити влучність Лесиного музикологічного спостереження над тим, як «плач погребовий слова покрива».
816
У цій частині циклу Леся Українка впадає в той самий хвацький, «скоморошний» ритм і «передражнює» «Нагаєчку» «на голос», — пор. приспів прототексту: «Нагаєчка, нагайка, нагаєчка моя, / вспомни, как гуляла ты восьмого февраля», — і осмикуючий «окрик» поетеси своєму «народові»: «Чого ж се так утішилась, громадонько моя? / По кім же се гуляла так «нагаєчка твоя»? <…> Над власною наругою жартуєш ти сама, / невже ж бо ти, громадонько, зовсім без сорома?» Це дуже точна реакція аристократки на маніфестацію духовного плебейства— на втрату відчуття, з чого достойносміятись, а з чого ні, етичної дистанції між самоіронієюй самоприниженням. Сьогодні в нас подібне плебейство інколи, з банального вкраїнського невігластва, кваліфікують як «постмодернізм», тоді як насправді таким «постмодернізмом» повнилися в історії всі періоди духовних криз, і 1900-ті pp. в Росії особливо (див. про це: Блок А. Ирония// Блок А. Собр. соч. — Т. 8. — С. 345—349).
817
Ця частина триптиха, яку цілком можна співати на мотив «Марсельєзи», за змістом є, навпаки, «анти-Марсельєза»: побудована на опозиціях французької «славної» минувшини («Се ж пісня того батальйона, / що збройно в поле виступав») — і української (NB: не російської!) «безславної» теперішньости. Рефрен — це переспів рефрену ориґіналу, в якому окличники замінені знаками питання: замість французького «До зброї, громадо! Шикуймо ряди! Вперед, вперед, доки нечиста кров не поллє нам шляху!» («Aux armes, citoyens! Formez aux bataillons! Marchons, marchons, que'un sang impur abbreuve nos sillons!») — українське: «Де зброя, громадо? / Де військо в рядах? / Чиєю ж се крів'ю / политий нам шлях?»
Ця неспроможність «собі пісню створити самим», відсутність у масовому рухові «діонісійського», творчого первня, є в дійсності вироком тому рухові куди грізнішим, аніж могли собі уявити радянські ідеологи (які взагалі не второпали «контрреволюційного» характеру Українчиної «музичної критики»!). Ми вже знаємо, щ'o означає в гностичному міфі людський голос, і без свого хоралув Лесі Українки жодне людське об'єднанняне є «освячене», не має на собі санкції Духа: співають коринтяни на таємних оргіях і пілігрими на кораблі, співають християни перед стратою в цирку і громадівські діти на замковому «вічі», — і це не просто поетична примха, коли згадати, що жоден визвольнийрух в історії таки не обходився без «свого гімну» [818] ! Тут знов-таки спрацьовує та сама закономірність: де нема духа творчости, там не може бути й «волі», — може бути тільки бунт «іліків», хаотичне збурення «темної матерії». Так що Леся Українка «продіагностувала» російську революцію, як Мавка Килину, ще до її появи, — тільки-но почувши «сміх її і голос»: голос був фальшивий. І, як і Мавці, їй було «сього доволі».
818
В іншому місці я вже писала про це у зв'язку з Майданом-2004 (Забужко О. Let My People Go: 15
А тепер розгорнімо «Три хвилини» — і послухаймо справжньої «музики іліків», якою її розпізнала Леся Українка:
М о н т а н ь я р. Послухай, громадянине, ти знаєш, я, монтаньяр, ненавиджу тебе і всі твої великопанські мрії.Так, з порога й без зайвих інтродукцій (на війні як на війні!), розпочинається цей драматичний діалог «двох сил» — «Жіронди» й «Гори» (la Montagne), «двох течій: одної — конституційної, ліберальної, децентралістської і другої — нейтралістської, нівеляторської, терористичної» [819] , що їх у французькій революції історики довший час, до речі, не розрізняли: першим, хто провів демаркаційну лінію, був А. де Токвіль, а за ним — Драгоманов, запеклий ненависник якобінської диктатури і взагалі невеликий симпатик демократії французького зразка, на яку тільки й орієнтувався російський демократичний рух [820] . Згрубша мовлячи, Гора — то «республіка меча», Жіронда — «республіка духа». На сторінках енциклопедії Брокгауза і Ефрона подібну альтернативу — не стільки навіть політичну, скільки моральну — подав освіченій Росії інший український історик (теж приятель Драгоманова) — Максим Ковалевський [821] , і взагалі нема сумніву, що «Жіронда» увійшла в російський інтеліґентський обіг завдяки демократам українським, — це був їхнійідеал і їхній «копірайт»: досить згадати, що «жірондистами», задовго до Ковалевського, звали себе й молоді «плеядівці» (схоже, київські домашні салони 1880—1890-х так і мислили себе — у форматі аналогічних паризьких, у яких століття перед тим, у 1789—1791 pp., формувалася майбутня Жіронда — так само, як і українська, з les gens des lettres, «людей пера»!). І тут саме впору пригадати, що в ужитку «нашої Лесі», крім «Українки», був і ще один псевдонім: криптонім Н. С. Ж., що, за дослідницьким консенсусом, розшифровується як «Наша Славна Жірондистка» [822] . Словом, «хто є хто» в цьому конфлікті, компетентному читачеві було зрозуміло з першого рядка.
819
Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик// Цит. пр. — С. 304.
820
Про 1905 р. Є. Чикаленко згадує: «Коли настала революція, то <…> всі були тої думки, що вона піде шляхом Великої французької революції» ( Спогади. — С. 281).
821
М. Ковалевський (про нього самого див.: Попович М. Нарис історії культури… — С. 523—525) так зворушливо пише про жірондистів як про «щирих і переконаних ідеалістів, перейнятих шляхетними почуттями, вірою в силу ідей, у добрі сторони людської природи, у благо людської свободи, чесних і під багатьма оглядами морально розбірливих» (Жирондисты // Энциклопедический словарь / Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. — Т. XII, полутом 23. — 1894. — С. 15), що в сучасного читача мимоволі закрадається підозра, чи це енциклопедичне гасло не мало, бува, поза суто пізнавальним, ще й прихованого виховного призначення — адресованого тодішньому російському студентству, котре, крім монтаньярської «романтики якобінства», нічого іншого у французькій революції не бачило й бачити не хотіло.
822
«Плеядівці» називали Лесю «Шарлоттою Корде» — дійсно-таки «найславнішою» («Н. С.»?) з-поміж історичних жірондисток (див., напр., її жартівливий віршований лист до брата Михайла за квітень 1890 p.: «Коли ти жірондистів / Побачиш наших де, / Скажи їм, що усіх їх / Віта Charlotte Corday» [10, 58]).
Штука в тому, що на час написання «Трьох хвилин» серед української інтеліґенції вже з подостатком було й переконаних «монтаньярів» — соціалістів «загальноросійського напрямку» [823] й «романтиків якобінства» (з одним із яких — галичанином М. Ганкевичем — Леся Українка встигла раніше схрестити списи не тільки в достославній «сперечці» про інтеліґентський обов'язок «замітання плаців» [12, 14–15], а й на не менш принциповому ґрунті «політики и етики» [824] — sic!): «українство» рубежу століть більше не було«катакомбною церквою», лицарською «локальною спільнотою», — у нього влилася нова, куди потужніша ліком «краса і сила». І перше, що точно відчула Леся Українка — це, що ця сила « ненавидить» її — і «всі її великопанські мрії».
823
Восени 1905 р. Оксана Косач із характерним фамільним гумором оповідає сестрі Ользі, як і в косачівському київському домі серед молоді «часто ведуться диспути „о затемненії класового самосознанія націоналізмом“, як виражається Микось», і як їй навіть пропоновано піти послухати «одного большевика» (цит. за: Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі. — С. 260). Якщо це відбувалося в самому «королівському дворі» українського руху, значить, можна без вагань твердити, що той «двір» уже перестав бути духовно «правлячим».
824
Про зв'язок її «Заміток з приводу статті „Політика і етика“» (де вона різко нападає на Ганкевича, серед іншого, і за звеличення, «слідом за Енгельсом», кривавих 1793—1794 pp. як «святині, якій <…> всі мають поклонятись під карою ідейної смерти» [8, 267]) з ідейною концепцією «Трьох хвилин» див. у Л. Масенко ( Цит. пр. — С. 45).
Це, може, одне з її найпроникливіших історіософських відкриттів, і його одного вистачило б, щоб назавжди вписати її ім'я серед чільних мислителів XX ст. Потім більшовики, як точно висловився Альоша у Підмогильного, «експропріюють» цю ненависть (токвілівську «демократичну заздрість»), возвівши її в поведінковий норматив під машкарою «класової», — і в буцімто «безкласовому» радянському суспільстві експлуатуватимуть її для маніпуляцій масовою свідомістю так само вміло, як це робитиме, під машкарою зовсім інших ідеологічних мотивацій, нацистський режим. Історія масових суспільств і до сьогодні є до великої міри саме історія ненависти, і під цим оглядом вона ще по-справжньому не написана. Те, що в самому зародку спостерегла Леся Українка і що потім тоталітаризм спробує інституціоналізувати(згадаймо «п'ятихвилинку ненависти» у Орвела!), виходить далеко за рамки давньої ворожости «мужика» до «пана» як до «чужого», — думати так було б або вульґарним спрощенням, або вмисним інтелектуальним шахрайством. Українська «Жіронда» зовсім не з самих «панів» складалася, як і «Гора» не з самих «мужиків», тут стикаються між собою не суспільні класи, а духовно-психологічні типи, і щоб усерйоз розібратися в цьому конфлікті міфологій, сягати належить не по Маркса — радше вже по Фромма з Юнґом. «Бунт мас» випустив на волю таких «демонів» колективного несвідомого, перед якими виявилась безпорадною не то російська, а й європейська думка, і в українській культурі цей бунт почався зовсім не з більшовицькою «культурною революцією», як це нам хибно бачиться тепер.
Перелом, на якому відбулася «зміна історичного гравця», перехід ініціатививід «інтеліґенції традиції», що обстоювала, по-драгомановськи сказавши, «фатальні національно-крайові задачі», до «інтеліґенції розриву», що взяла на себе повноваження представляти інтереси «демосу», та супровідна цьому переходові зміна ціннісної парадигми українського руху — з лицарськи-аристократичної на плебейськи-прагматичну, «евдемонічну» (В. Липинський), — як уже згадано, стався в 1890-ті pp. Саме тоді впершез'являється в нашій культурі конфлікт «батьків» і «дітей», перший і неомильний симптом «хвороби розриву».
Історики інтерпретують цей сюжет виключно в ідеологічній площині — як конфлікт між старими консервативними «культурниками» та молодими політизованими «радикалами», — не задаючись при тому питанням, чому ж то всі попередні, не раз далеко серйозніші міжпоколіннєві ідейні розходження, що випадали в українській інтелектуальній історії XIX ст. [825] , ніколи не переростали в проблему «батьків і дітей», як її розуміє сучасна свідомість [826] ? Нині, в добу «переможного фройдизму», вже приймається мало не за аксіому, ніби «діти» з засади мусять «пожирати» своїх «батьків», — І. Дзюба навіть іменує таку канібальську процедуру «сакральним творчим процесом», який буцімто «триває і триватиме постійно і повсюдно» [827] (для «культури розриву» з її втратою відчуття історичної тяглости особливо характерна ця тенденція — возводити всяку «правду сьогоднішнього дня» в категорію «вічних істин»). Насправді такий «творчий процес» домінує у двох видах суспільств — у первісному, мисливсько-збирацькому (звідки й його відгомін в архаїчних міфологіях і народних казках) — і в новочасному масовому, в «цивілізації конкуренції», українські початки якої ми й можемо тепер цілком певно датувати саме за цією ознакою (про 1880-ті «плеядівець» В. Самійленко ще писав: «До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю. Тоді молодь ще не мала звички трактувати все, що старіше й немодерне, як нікчемне й варте складання до архіву» [828] , — це майже буквальний перегук зі спостереженням Ніцше над тим, як витіснялась шляхетська культура спадкуі в Західній Європі [829] ).
825
Найкращий приклад — це перехід від шляхетського монархізму«лібералів» 1820-х (декабристів і «харків'ян» у тому числі) до республіканізму«братчиків»: досліджений він, правда, препогано, але годі заперечити, що саме його роль в українській історії — у повороті «від Малоросії до України» — стала вирішальною. І от начебто парадокс: М. Драгоманов визначав світогляд свого батька, П. Я. Драгоманова, як «поєднання <…> якобінства з демократичним цезаризмом» (цит. за: Андрусяк Т. Шлях до свободи. — С. 9). І водночас і сам М. Драгоманов, і Олена Пчілка не раз згадують, що цей батько справив найбільший вплив на їхнє духовне формування, — хоча важко уявити собі щось протилежнішесвітогляду обох вдячних дітей, які ніколи не могли примиритися з російським рухом власне через його «якобінство», а «цезаризму» не зносили на дух у будь-якій формі.
826
То не означає, що культура традиції не знає родинних драм «на ідейному ґрунті», але такі драми розгортаються в межах самої традиції, довкола того, як її розуміти. Саме за цим принципом, наприклад, молодий С. Руданський боронився проти свого батька, коли той розгнівано нападався на синове «малоросійство», вбачаючи в ньому «грубість» і синівську «непоштивість»: «Заказують мені мою рідну мову, — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали» (Лист до Г. В. Руданського від 05.07.1859 // Руданський С. Твори: В 3 т. — К.: Наук, думка, 1973. — С. 359). За санкціонуючу інстанцію, отже, береться рід як континуум, з усіма прапрадідами купно, і в стосунку до цієї цілости «непоштивим сином» виявляється вже не Руданський-молодший, а Руданський-старший, — молодший же тільки «виправляє» батькову «девіацію». Ясно, що це не має нічого спільного з класичним російським конфліктом «батьків і дітей», котрий полягає зовсім не в апеляції до минулого й «ще минулішого», а навпаки, в тотальному поборюванні його як «віджилого» й протиставленні йому радикально «нового».
827
Дзюба І. …І є такий поет// Герасим'юк В. Була така земля: Вибране. — К.: Факт, 2003. — С. 7.
828
Самійленко В. З українського життя в Києві… // Самійленко В. Твори. — Т. 2. — С. 393.
829
«Глибока пошана до старості й родовитості <…>, упередженість на користь предків і сторожке ставлення до нащадків — типове явище в моралі людей сильних, і якщо, з іншого боку, люди «нових ідей» майже інстинктивно вірять у «проґрес» і «майбутнє», дедалі втрачаючи повагу до старовини, це вже достатньою мірою викриває нешляхетне походження цих ідей» (Ніцше Ф. По той бік добра і зла… — С. 158).