Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Україна пішла хамократичним шляхом. Від 1920-х pp. «глибокохамська матриця» уже цілком тоталітарно, за допомогою тоталітарної-таки держави, утверджувала себе в нас як культурно б е з а л ь т е р н а т и в н у, — простіше сказавши, паношилась як хотіла. Це вже тема для окремої книжки (і не для одної!), але до такої книжки наша гуманітарна думка ще навіть не почала всерйоз збирати матеріалу (знов дається взнаки та сама закономірність: не можна витягти себе з болота за волосся — не можна аналізувати «хамську культуру» зсередини неї самої, як не вийшло це російській думці і в значно ліпших умовах сто років тому!). Навіть Авгієві стайні українського «соціалістичного реалізму» досі стоять запечатані, а скільки-небудь системні спроби їх хоч трохи прочинити (не кажу вже, почистити!) здійснюються, знов-таки, за російськими (так і хочеться сказати лексиконом 20-літньої давнини — «общесоюзними») зразками [891] . Найцінніший, поки що, «спільний знаменник», на якому сходяться «з різних кінців» — з різних поколінь, різних шкіл, різних методологій — порізнені часткові спостереження над українською культурною катастрофою XX ст., можна підсумувати сказаними ще 1953 р. словами Ю. Шевельова — сказаними про літературу, але справедливими й щодо культури в цілому: «Сталося величезне р о з і н т е л і ґ е н ч е н н я української літератури, її повернено в часи Панаса Мирного або Нечуя-Левицького, викреслено не тільки етап двадцятих років, але і етап Лесі Українки й Коцюбинського. Офіційне радянське народництво сперлося на питомі українській духовості рецидиви власного народництва, і вони завернули літературу на 70 років назад» [892] (тобто в 1860-ті — поч. 1870-х — у добу російського народництва й Валуєвського циркуляру).
891
Див., наприклад, бібліографію дискусії про соціалістичний реалізм на сторінках журналу «Слово і час» (2003 — № 12; 2005. — № 2; і т. д.).
892
Шерех Ю. Здобутки і втрати української літератури (3 приводу роману О. Гончара «Таврія»)// Шерех Ю. Друга черга. — С. 174—175.
Цей діагноз — наш к у л ь т у р н и й «в і д к а т н а з а д» п о і с т о р и ч н і й ш к а л і на рівень 1860-х pp., — було, повторюю, багато разів потверджено емпіричним шляхом, на різному матеріалі. Якби зібрати всі ці спостереження під одною обкладинкою, — почавши від обуреного листа 73-літньої Ірини Стешенко, котра так точно була впізнала у фільмі Мащенка—Драча 1971 р. естетику сто літ перед тим розбудовуваного її рідним дідом «театру корифеїв» [893] (а після розгрому «Березоля» саме «театр корифеїв» і було в нас законсервовано на добрих піввіку одиноким «безальтернативним» стандартом!), і закінчуючи недавнім, уже цілком академічним висновком В. Агеєвої про незаперечний «регрес», тематичну й стильову редукцію жіночого голосу(NB: вкрай важливий цивілізаційний показник!) у Ліни Костенко порівняно з добою Лесі Українки, «зсув назад» на рівень Марка Вовчка (до патріархального ідеалу «мудрої,
893
Див. розд. II, прим. 20 (в електронному варіанті — прим. 89. — Примітка верстальника).
894
Див.: Агеєва В. Жіночий простір. — С. 263—271.
Звичайно, що тут потрібне уточнення. Звичайно, що тотальнимцей регрес усе ж не був і не міг бути, і що — повторимо за Драгомановим — «фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами» [895] , і під тоталітарними в тому числі (sic!). І найголовніша з них, яку вдалося «сповнити», — то якраз та, котра, за Е. Ґелнером, становить conditio sine qua non усякого національного проекту і котру 1893 р. поставили на порядок денний «тарасівці»: «рідна школа з власною викладовою мовою» [896] , — обов'язкова передумова національного консенсусу [897] . Цю, дійсно «фатальну», задачу виявилося можливим здійснити і в рамках неонародницьких стратегій радянського імперіалізму, який в ідейному плані нічого принципово нового не винаходив, а просто «схрестив» Михайловського (з чиєї легкої руки російський Фєдька став уже за «офіційним», сталінським визнанням писати ліпшеод Ґете, а український Бовкало, відповідно, — не гіршеод Байрона) — з Валуєвим. Адже ж Валуєвський циркуляр 1863 р. (як і пізніший Емський указ «для пресечения украинофильской пропаганды») у принципі не заборонявБовкалу, хай і з певними обмеженнями, вправлятися «в области изящной литературы» (у перекладі на мову радянських реалій, «спілка малоросійських письменників» ним зовсім не виключалася), — леґальну нішу для імперськи лояльного, музейно-етнографічного резервату «українства»він залишав. Загальному пафосові російського народництва (=«марксистсько-ленінського вчення») він суперечив тільки в тій частині, в якій не допускав української мови «для первоначального чтения народа» — в «народні школи». Бо недопуск її в обіг освічених класів російська інтеліґенція завжди вважала за норму й була тут повністю на боці царської «контрпропаґанди» [898] , — а от «первоначальное чтение народа» («мужика») мало, згоджувалась вона, в інтересах цього самого мужика здійснюватися таки зрозумілою йому мовою, зокрема й колоніальною, де є така потреба. Тож у цьому пункті радянська імперія — ідейний продукт російської інтеліґенції — й пішла «націоналам» на поступки, підкоригувавши Валуєва «за Михайловським»: українська культура отримала в УРСР певний «політичний дах» не лише внаслідок Визвольних змагань 1918—1920 pp. (хоча їхній вплив на культурну політику УРСР 1920-х досі драстично недооцінений [899] !), а й завдяки тому, що змогла довестисвоє «простонародне», «кріпацьке» походження (від «кріпака» Шевченка, саме в цьому амплуа російською інтеліґенцією в свій час і «розкрученого»), вписатися в неонародницьку колоніальну парадигму, — і такою ціною ми отримали єдиний справді незаперечнийсвій культурний здобуток у XX ст. — україномовне шкільництво (щоправда, від 1970-х pp. імперія заходилась активно «відбирати назад» і його, але вже не встигла). За трагічною іронією, саме такою й була головна духовна програмаукраїнського народництва російської школи (того, що спиралось на нову «інтеліґенцію розриву») — «освіта для народу». Тож, хоч як цинічно це може прозвучати, від Радянської влади наші народники в остаточному підсумку «отримали своє».
895
Драгоманов М. Чудацькі думки… // Драгоманов М. Вибране. — С. 491.
896
Див.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — С. 24.
897
Сучасний читач, для якого ця проблема є суто умоглядною, вже не в стані оцінити, до якої міри вона могла бути для України «питанням життя або смерти» ще яких чотири покоління тому. За теорією відсилаю до Е. Ґелнера, а щоб заощадити на історичних ілюстраціях (бо ця книжка й без того ними перевантажена), нагадаю лише сумний досвід першої щоденної української газети «Громадська думка», заснованої Є. Чикаленком 1906 p., — як бізнес-проект вона не вдалася саме через брак у тодішньому українському суспільстві єдиного мовного стандарту(передплатники з Полтавщини не розуміли дописувачів із Поділля й навпаки, мало хто розумів українську абстрактну лексику, і т. д., докладніше див.: Чикаленко Є. Спогади. — С. 321—323): ситуація, неминуча за відсутности рідномовної освіти, без якої «загальна культура» (і політична в тому числі) в жодному суспільстві неможлива.
898
Досить згадати емблематичний скандал із Ґорьким 1927 р. — коли «буревісник революції», заперечуючи в листі до редактора «Книгоспілки» проти перекладу його творів «на украинское наречие», оголосив, що з людьми, які «утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие „языком“», він «посильно» боровся і «при старом режиме» (sic!), а вже «при новом режиме» й поготів їм не попустить (повний текст див. у: Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. — С. 380).
899
Той-таки Ю. Шевельов, на правах живого свідка, авторитетно стверджував, що «у с е покоління відродження 20-х років» мусить називатися «петлюрівським поколінням», бо воно все «звідти», і в 1990-х pp. писав Р. Корогодському: «Але ще треба великої синтетичної праці про те покоління, щось на зразок — петлюризм як суть усього нашого «азіятського ренесансу». Та хто її напише?» (Цит. за: Корогодський P. І дороги. І правди. І життя. — К.: Гелікон, 2002. — С. 199).
Я кажу тут, зрозуміло, про загальний смислісторичного процесу, а не про суб'єктивні уявлення й наміри живих людей — наших щирих українських «Андріїв Петровичів», які, подібно до їхніх російських колег, вжахнулись би й не повірили (NB: і таки ж і не вірили, і ніякі «великопанські» Кассандри їх не переконали!), якби їм хоч на макове зерня відслонилися в історичній перспективі реальні наслідки їхнього хамократичного бунту. Звісно ж, що вони хотіли «не цього», і вони ж таки й лягли першим покосом під колеса тої тоталітарної машини, під яку несамохіть, за точним виразом Є. Плужника, «угноювали дні» («Галілей»). Єдиний «гріх», який можна їм інкримінувати, — це «гріх незнання». А для цього треба, як мінімум, належати до іншої духовної традиції — до тої, до якої належала Леся Українка. Тепер, коли знаємо, що така традиція б у л а, і що була к у л ь т у р н а а л ь т е р н а т и в а — українського розвитку за європейською моделлю, — і що ця альтернатива була похована в першу чергуукраїнськими ж таки руками (за «гріхом незнання» — і з якнайліпшими намірами!), — настав час переглянути цілу українську новітню історію за її власною, «питомою», за Шевельовим, логікою, яка в кінцевому висліді й зробила нас на початку XXI ст. нацією кримінальної еліти з професорськими (чи пак, «проффесорськими») титулами — уже без всякої видимої оку «альтернативи».
Після Шевельова наступний — гігантський! — крок до такого перегляду зробила С. Павличко. Вона вперше зайнялася саме «питомими українській духовості» витоками нашого культурного відкату, — і першою-таки завважила в тих витоках появу «стороннього», запозиченого елемента — «російського соціалізму». Захоплюючись ним, — писала вона про ту інтеліґенцію рубежу століть, яку я називаю «новою», — ці люди «не помічали, як разом з ним трансплантували на український ґрунт характерну для російських соціалістів-народників ненависть до Заходу» та «їхній містицизм (народ — носій вищої мудрости)» [900] . Справді, чогось подібного, як ми бачили, годі шукати в перших поколіннях українських народників, — ні в Антоновича з Драгомановим, ні в Шевченка з Кулішем (ті, орієнтуючись у своїх націєтворчих стратегіях на мужика насамперед як на носія історичної пам'яті, тобто більше«лицарського сина», ніж «погані правнуки» панського стану, прагнули «свого Вашинґтона» та «людського, як в Європі, життя» не тому, що були, в російській аналогії, «західниками», а тому, що були «українцями»!), — і навіть Панасу Мирному або Нечуєві-Левицькому (про якого юна Лариса Косач писала дядькові: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно» [10, 113]) не спало б на думку вбачати в Чіпці та Кайдашах носіїв неприступної інтеліґентові «вищої мудрости» та по-пастернаківському їх «боготворити» [901] . А от «на виході» поміченого С. Павличко процесу — на середину XX ст. — наші шістдесятники вже були твердо переконані, що «народ» — «святий», і від своїх російських колег відрізнялися, de facto, лише мовою. «Народ? При чем же тут народ?» — дивувався А. Твардовський, марно шукаючи винуватців сталінського терору («За далью — даль»); «А хтось вітав — і фюрерів, і дуче… / І все-таки, при чому тут народ?», — луною вторувала йому вслід Ліна Костенко («Здивована пісенька»), — і жодне при тому не лицемірило: «народ» для російського інтеліґента завжди «ні при чому», — у реальному житті він може написати 8 млн. доносів в НКВД, вітати фюрерів і дуче, вимагати розп'ясти Христа й відпустити Вараву — і все одно пребуде вовіки «святим», адже він сам— « Христос», і ніяких «зовнішніх» виправдань для себе не потребує. Єдина проблема такого українськогоінтеліґента була в тому, щоби бути до кінця послідовним і визнати «святим» усе-таки не всякийнарод, а, за російською логікою, тільки свій, « нашнарод» (для цього існувала зручна ментальна рамка — «наш радянськийнарод», що включала в себе й український — але категорично виключала весь «Захід»!): тут далеко краще од Л. Костенко впорався О. Гончар, для кого «нашим народом» був той, який переміг у «Великій Вітчизняній війні», — міфологія бездоганно, стовідсотково радянська [902] , і не варт дивувати, що в ній навіть російський чорносотенець ставав українському письменнику культурно ближчим, «своїшим» і «нашішим», аніж «убогий у найголовнішому» європеєць («те, що робить Глазунов своїми картинами, важливіше для людей, ніж химерні видіння Пікассо» [903] — sic!).
900
Павличко С. Дискурс модернізму… // Павличко С. Теорія літератури. — С. 72.
901
Першим цей «російський синдром» демонструє щойно аж П. Грабовський, — «російський соціаліст» і, як і С. Єфремов, колишній семінарист: «Мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а «за народ», і те бажання цілком опанувало мною» (Лист до Б. Грінченка від 08.09.1901 р. // Грабовський П. Зібр. тв.: У 3 т. — К.: Вид-во АН УРСР, 1960. — Т. 3. — С. 306). Ось це вже в чистому вигляді віра російського інтеліґента, і не варт забувати, що історично востаннє ці російські побожні хлопчики, які замінили Христа «народом», — поповичі, екс-семінаристи, учні духовних училищ, із числа яких вийшов і Сталін, — вирізняються окремим прошарком — у складі ЧК (див.: ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи/ Шаповал Ю. та ін. — К.: Абрис, 1997. — С. 429—581, розд. «Біографічні відомості про чекістів»).
902
Надзвичайно цікаві під цим оглядом для культурологічного аналізу «Прапороносці» О. Гончара — цей абсолютний канон української радянської літератури, заслужено улюблений твір «проґресивної соціалістки» Н. Вітренко, блискучий, і таки істинно еталонний взірець «дискурсу брехні» (тепер, коли опубліковано авторові щоденники, можна і «зсередини» реконструювати політтехнологію дискурсу, видно, «як це робилося»: так, у фронтовому щоденнику, — провадженому, нотабене, по-російськи, — боєць Гончар пише: «Я видел за войну то, что видели немногие. Многое, многое понял и от этого, может быть, поглупел» [ Щоденники. — Т. 1. — С. 53], — а в романі письменник Гончар вкладає ці слова в уста своєму героєві, у дещо кострубатому українському перекладі, в ось якій редакції: «Я бачив за цю війну те, що, мабуть, бачив небагато хто. Я зрозумів те, що, напевне, також зрозумів небагато хто. І від того, що побачив і зрозумів, я став або черствішим, або, можливо, і… мудрішим» — курсив мій, коментарі зайві. — О. З.). У цьому романі вже докладно розроблено міф «нашої», радянської/російської (ці поняття взаємонаклалися, чітка межа між ними, що була існувала в «петлюрівському» поколінні 1920-х, зникла) вищости над Європою, підкреслюваної раз у раз, при кожній нагоді: «Ех ти… Європа», — як поблажливо каже «наш» боєць угорському художнику, що не вміє врубати дров (і, звичайно ж, тут-таки вчить його, як треба, — «нашій» людині й належить усьому вчити «західну» — від рубання дров до управління країною), і навіть «наші» пісні («Пісня про Сталіна», «Есть на Волге утес», «Ой гай, мати», — це, до речі, також готовий канон: репертуарний, повторюваний в усіх урядових концертах аж до самого кінця СРСР, тільки з заміною «Сталіна» на «партію») виявляються «в Європі» дорожчими за «свої», бо ж «Хіба в них є такі?». Проте «сила», ясна річ, не в піснях, — «наш народ» «багатший в іншому, найголовнішому»: у нього 1) «зародилось таке вчення, що освітило, як сонце, дорогу всьому людству»; 2) «є така держава, котра вистояла, як скеля, в отаку грізну бурю»; 3) «є люди, що, не поламавши хребта, знесли усе те, що знесли ми з вами». Отже, ленінізм-держава-народ — готова імперська тріада (пор. «самодержавие-православие-народность»). У принципі, це, звичайно, конспект сталінської славетної післявоєнної промови, але не варто недооцінювати щирість автора в його зневазі до Заходу, — певний знак, що українська тожсамість уже перестала бути європейською.
903
Гончар О. Щоденники. — Т. 1. — С. 297.
Сьогодні
904
Ось кілька прикладів із дійсних розмов «прапороносців» 1944 p.: «— Ну как дела? — Плохо. Трипер вздорожал» (Там само. — С. 109); «— Вот момент, — говорит лейтенант от «катюши», — насиловать мадьярок. Нет никого. Пошли» (С. 68), — тема, що й казати, епічна, до якої наші історики все ніяк не важаться підступитися. А от дійсніслова, з якими йшли в атаку і яких ніколи не донесено до слуху одурених поколінь, досі певних, ніби такими були «За родину! За Сталина!»: «Впереди мчится капитан на лошади, молодой, запыленный. — Братцы, — весело кричит он, — впереди вино и бабы, с Богом, за мной!» (С. 79), — характерно, як О. Гончар це коментує — з симпатією і не без «патріотичної гордости»: «Знаменитая фраза Меньшикова» (sic!). Взагалі, можна написати цілу окрему розвідку на матеріалі цього щоденника — дуже вже яскраво з нього видно, як у «прапороносній» машині із хлопчика з «юною, чистою, прекрасною душею» (С. 53) поступово виковується той умощений «коло престолу» чиновний вельможа, котрий у 1969 р. самовдоволено запише про ґенерала, який на знак «уваги і довіри» покаже йому після бенкету свою гауптвахту. «Це було зворушливо. Щира і широка душа» (sic! — Т. 2. — С. 50), — і це могла б бути несамовито повчальна розвідка для всіх часів і народів — про спокушання «масової людини» хамською силою, — але це завдання я вже з чистим сумлінням відступаю армії наших «гончарознавців».
Потрібна ґрунтовна фахова історія українського народництва як філософії і як психокомплексу «масової людини» — з усією його поетапною інволюцією, від ґенерації «Андріїв Петровичів» (за Лесею Українкою, «Єфремова і Со» [12, 34]) до їхніх «дітей» — «червоної Просвіти» 1920-х (котрі вже радо «пожерли батьків», як то й належиться в «культурі розриву»!), — а відтак до широкопанорамного, і таки вже дійсно тотального, колоніального неонародництва— до « України нашої Радянської», за історичною формулкою П. Ю. Шелеста [905] , — феномену, що кшталтуватиме українську ментальність і чуттєвість тим довше, чим довше іґноруватиметься як буцімто «минуле». Тут я тільки начерком спробую окреслити найбільш драматичні для національного проекту зміни в нашій «загальній культурі», спричинені цим процесом проґресуючої «плебеїзації».
905
П. Шелест був настільки ж емблематичним «героєм-політиком» цієї культури, наскільки О. Гончар — її «героєм-письменником», і саме він (а ніяк не М. Грушевський!) мав би вважатися прямим попередникомполітичної еліти пострадянської України, — безвідносно до персоналій, це той самий («наш»!) духовний тип і той самий стиль керівництва (див. про нього: Петро Шелест: « Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали/ За ред. Ю. Шаповала. — К.: Ґенеза, 2003).
Чи не найголовніша зміна — це те, що в українській культурі з'явився міф держави(NB: саме міф, а не політичний концепт!), якого в ній раніше ніколи не було — і завдяки якому вона значною мірою й змогла потрапити в ту пастку, котру Ч. Мілош, аналізуючи інтеліґентську колаборацію з тоталітаризмом у Польщі, назвав «поневоленим розумом». «Інтеліґенція розриву», приречена на «народ» як єдину абсолютну цінність, ні ідеологічно, ні морально-психологічно не має чим протиставитися державі, яка оголошує себе «народною», — з моменту демократичної революції (яким би «термідором» та революція не обернулася!) народницька інтеліґенція втрачає духовну автономію. Відтепер і назавжди, фатально й невідворотно, її головна «референтна інстанція», — байдуже, сприйнята зі знаком «плюс» чи «мінус», — це держава, що узурпує в неї її «особливу відповідальність за долю народу», і в постійному з цією державою діалозі(байдуже, в ролі антагоніста чи асистента) інтеліґенція замкнена («поневолена»!), як у порочному крузі. Якщо держава відверто «антинародна» (наприклад, у тебе на очах виморює 10 млн. народу голодною смертю), народник розуміє, що його обдурено, і починає мріяти про іншу, «свою» державу, яка буде «справді народною», перетворюючи її на фетиш, на об'єкт релігійної віри(NB: звідси «родом» і політичні міфи вже нашого часу — загальна віра 1991 p., що «своя держава» сама собою негайно принесе «людське, як в Європі, життя», націонал-демократична мантра 1990-х про «розбудову держави», і навіть нарікання інтеліґенції вже 1970-х pp. народження на те, що й «постпомаранчева» українська держава, мовляв, усе ще «неукраїнська»). Інший шлях — це духовна колаборація, тобто згода інтеліґенції на монопольне право держави представляти «народ» [906] : у цьому випадку народник отримує можливість обслуговувати як завгодно «антинародну» державу, водночас морально виправдовуючи себе тим, що «служить народу» [907] . Пасажі на кшталт Тичининого «Я одержав нагороду. / Що скажу свойму народу? / Тільки те, що я із ним / буду жить життям одним» («На одержання ордена») — це, звісно, класичний «дискурс брехні», але не слід гадати, ніби люди, які цим дискурсом послуговувалися, знай лиш цинічно брехали, заробляючи цим свої великі й малі «нагороди». Елемент якщо не щирости, то принаймні щирої автосуґестії, з метою переконати себе в потрібності«свойму народу», у нашої колоніальної культурної еліти зберігався впродовж цілого існування СРСР, — навіть тоді, коли «життям одним» вона жила з партноменклатурою, а «народ» («трудящих») бачила на очі хіба під час офіційних із ним «творчих зустрічей» (одержавлених аналогів «ходіння в народ» 1860-х). Навіть та її, «антирадянська в душі», частина, яка не сприймала номенклатуру за леґітимних «слуг народу» і якій язик би не повернувся, як О. Гончареві, ласкаво звати Сталіна «Старим» [908] (сленґ апаратної еліти), а Політбюро 1982 p., врочисто, — брежнєвськими «сподвижниками» [909] , — і та, мовчазно приймаючи прирізаний їй державною інфраструктурою культури пакет соціальних привілеїв, сприймала його як заслуженийтаки «в народу»: класичний російський статус «народного заступника» забезпечувався їй уже тим, що вона професійно послуговувалась «народною»(українською) мовою [910] (для яких цілей — то вже було питання другорядне, тобто тут також навіч «відкат» на сто років назад — до ціннісного репертуару етнографічного «українофільства», де, за глумливою реплікою 23-літньої Лариси Косач, «„Гов'oрить по-нашому“ — се вже ценз! А послухати часом, щ'o тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи» [10, 219]).
906
По цій лінії за радянський період ми отримали колосальний — і цілковито не осмислений у його історичній значущості — досвід колоніальної колаборацїї (нон-колаборація, або «внутрішня еміґрація», стала в СРСР можливою тільки в 1960-1970-ті pp., але й тоді мала дуже обмежений соціальний простір — «тільки для марґіналів»). Саме цей досвід великою мірою й сформував світопогляд сучасного українського інтеліґента (приміром, наша «замовна» журналістика є за своєю соціопсихологічною природою зовсім не «дитя ринку», а дитя «України нашої Радянської», — в якій страх змарґіналізуватися, випасти на соціальне дно, був для пересічного інтеліґента куди дужчим мотиваційним чинником, ніж відмова від публічної брехні). Альтернативний досвід — опору, тобто досвід мертвих(а його аж ніяк не можна вважати стертим з культури безслідно!), — це окрема тема, що потребує іншого, далеко витонченішого інструментарію, ніж може запропонувати хоч би й «найпросунутіша» герменевтика.
907
Як показав досвід російської інтеліґенції, «полюбити Старшого Брата» можна було й без тортур в НКВД, — якщо тільки повірити, що його «любить народ» (див., напр., есе Б. Сарнова про О. Мандельштама — блискучу ілюстрацію того, як трагічно обеззброює поета перед державою «народницький комплекс»: Сарнов Б. Сколько весит наше государство? // Осмыслить культ Сталина/ Сост. X. Кобо. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 160—194).
908
Гончар О. Щоденники. — Т. 1. — С. 302.
909
Там само. — Т. 2. — С. 543.
910
Див. у О. Гончара: «Раніше, скажімо, в часи Київської Русі, слово „мова“ було рівнозначне ще й поняттю „народ“. Збереглось це значення й пізніше: „нашествие двунадесяти языков“… Отже, мова — народ!» (Щоденники. — Т. 2. — С. 542).
Штука в тому, що об'єктивнов радянській імперії то таки й був «ценз», — для інтеліґенції, професійно н е включеної у «неовалуєвську» нішу «допущенного к печати на малорусском наречии», «говорити по-нашому» аж до самої ґорбачовської «перестройки» означало автоматично стягати на себе політичнупідозру («мужикам» дозволялося [911] !). Відповідно, та культурна еліта, котра офіційно перебувала «в ніші» (Спілка письменників, «малоросійські театри», «малоросійські хори» і т. д. — інституціоналізований «резерват українства» як наочний доказ «торжества ленінської національної політики»), закономірно опинялася в «культурно-оборонній» позиції, з усім супутнім пакетом моральних дивідендів: у радянській імперії Бовкало вже не мусив навіть сідати до в'язниці, щоб почуватися героєм-борцем. Під кінець імперії мова— єдина безумовнацінність «поза собою», що об'єднувала нашу культурну еліту в «колективного індивіда», у певний аналог «партії», — лишилася, власне, «останнім шанцем» української тожсамости, тож із приходом незалежности неонародницька інтеліґенція тільки й могла запропонувати суспільству, що — «розбудову держави», плюс сильно пошкоджений за століття давній «українофільський» набір «національних святощів», що його ще М. Драгоманов був критикував як кепсько придатний на фундаментнаціонального проекту (парадоксальним чином, Л. Кучма несамохіть потвердив слушність драгомановських викладок, коли заявив був, що «національна ідея» — як він її, звісно, уявляв, — «не спрацювала»: іншої «національної ідеї», крім того самого «малоросійського резервату», тільки поширеного до масштабів цілої країни, вже не існувало в уяві не лише політичної, а й культурної еліти). З цілковитою певністю можна ствердити, що з кінцем імперії — з постколоніальним крахом неонародницької парадигми й деміфологізацією держави — інтеліґенція як суспільно авторитетна група вільних виробників ідей (каталізатор громадської думки) припинила в Україні своє існування.
911
Навіть на партійних з'їздах часів Щербицького до списку промовців за ритуалом включався «показовий» україномовний виступ — від «знатного колгоспника».
Все це разом означає смерть українського культурного націоналізму(у більшості країн Центральної та Східної Європи — Польщі, Чехії, країнах Балтії, — все ж таки зацілілого [912] !). Народжена європейським романтизмом ідея суверенности народу через культуру, тої трансісторичної «Держави Духа», що існує п а р а л е л ь н о і н е з а л е ж н о від усіх «земних царств», — ідея, яка могла виникнути тільки в традиції, де ще в середньовіччі духовна й світська влада були розокремлені, і тількив «інтеліґенції традиції», — за неповних сто літ панування в Україні «масової людини» втратила під собою ґрунт (сьогодні про неї нагадує, закам'янілим «музеєфікованим» відбитком, хіба що патетична риторика нашого «постколоніального офіціозу», практикована на багатьох рівнях, від шкільних підручників до урядових концертів, — але це феномен цілком самостійної природи, з культурним націоналізмом генетично не пов'язаний [913] ). Інакше й не могло бути — адже культурний націоналізм, нагадаю, виникає на перехресті двох осей— історичної «горизонталі» (жива пам'ять неперервної традиції в часі) та метафізичної «вертикалі» («що Бог думає про нас у вічності»). Тільки наявність їх о б о х забезпечує культурі свідомість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтеліґенції, відповідно, — духовну автономію, внутрішню свободуі від держави (незалежно, чи та держава «українська», чи «неукраїнська») [914] , і від публіки (Шевченкової «капусти головатої») [915] : свобода «інтеліґенції традиції» є відповідальність перед Богом і історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією — «точкою опори в суспільному організмі».
912
Про культурний націоналізм я свого часу докладно писала в іншому місці, див.: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. — К.: -Факт, 2006. — С. 27—64.
913
Тут не місце розвивати цю думку ширше, скажу лише, що, на моє переконання, вся «духовно-патріотична» риторика нашого «націонал-кпасицизму» (з «душею тисячоліть», «соборами душ» та іншими «магічними формулами», які не вимагають ані розуміння, ні верифікації реальністю), — риторика, притаманна, до речі, не тільки українській радянській літературі, а й, значною мірою, літературі діаспори, — розвинулася насамперед як наслідок невдоволеної потреби у «високому стилі» у вчорашніх «мужиків», котрих атеїстична держава була примусово відлучила від церковного дискурсу, — як суроґатний замінник колишнього «Божого слова», яким до XX ст. включно була в Україні, не забуваймо, абсолютно незрозуміла «народу» церковнослов'янщина (Бовкалова куховарка Гапка також «любила, як читають, найпаче що-небудь божественне», — і зовсім не потребувала розумітитого, що «читають»: воно мало бути тільки «жалібне» і нагадувати їй, що «грішні ми, грішні»).
914
До якої міри цю свободу було в Україні втрачено, показало під час ґорбачовської «перестройки» шокуюче для суспільства відкриття «порожніх шухляд» — коли цензуру було скасовано, а в радянських письменників не виявилося напоготові рукописів, писаних «для себе», без оглядки на «публікабельність», — найкраще свідчення «поневоленого розуму», гайдеґерівського тотального «ув'язнення в теперішньості».
915
Економічна емансипація від держави сама по собі, як показало пострадянське роздержавлення культури, ніяких «точок опори» в суспільстві породити неспроможна, — це всього-навсього зміна замовника, з «держави» — на «ринок».