Оголений нерв
Шрифт:
– Спасибі! – жінка схопила конверт і швидко пішла.
– Стривай! – зупинила її сусідка. – А ключі, які мати тобі передала? А чвертка де?
Настя дістала з сумочки пляшку, тикнула в простягнуті руки, схопила ключі й майже побігла з хати.
– Ти хоча б зайди, скажи мені, куди мати подалася, – невдоволено крикнула навздогін ображена жінка.
– Добре! – механічно відповіла Настя вже за порогом.
Як на зло, замок довго не піддавався. Настя тремтячими руками ледь упоралася з ним. Хвилювання наростало з шаленою швидкістю, в голові шуміло, кров прилила до скронь. На ходу кинула «Зачекай, Барсику!» чорному зеленоокому котові, який привітав її протяжним «Ня-а-в!». Всілася за стіл біля вікна, розірвала пухкий конверт.
«Доню, моя Настуня, – почала читати лист, написаний на папері з учнівського зошита в клітинку, – ти ж знаєш, як я люблю тебе, Іванну та Геника. Чи мені тобі розповідати, скільки я пережила, скільки сліз пролила і прочитала молитов,
У мене двоє дітей: ти і твоя сестра Ніна. Ти – моя гордість, Ніна – мій вічний біль, мій пожиттєвий хрест, але ви обоє – мої діти і, хай би що сталося, я люблю вас однаково. Та що мені тобі пояснювати? У тебе теж двоє діточок, і, хоч би які вони були, ти завжди любитимеш їх однаково.
Сьогодні рівно три роки, як останній раз я чула в телефонній слухавці голос Ніни, яка поїхала в ту кляту Москву на заробітки. За три роки мовчання та невідомості моє серце стлілося. Якби хоч щось я знала про її долю! Можливо, і ти, доню, вже не віриш у те, що вона жива, лише заспокоюєш мене. Але я ні на мить не переставала вірити, що Ніна жива, лише з нею трапилося якесь лихо, а я не можу їй допомогти. Я дуже тобі вдячна, що ти їздила в саму Москву на передачу «Жди меня», намагаючись хоча б щось дізнатися про долю сестри. Шкода, що вона не відгукнулася, не знайшлася і ніхто інший не розвіяв туман невідомості.
Я тобі не розповідала, що об’їздила всіх навколишніх ясновидців, екстрасенсів та гадалок, щоб дізнатися про Нінину долю. Лише одна з гадалок сказала, що її вже нема серед нас, а всі інші говорять, що вона жива, але в біді.
Пам’ятаєш, я тобі розповідала про свій сон? Ніби я йду вулицями великого незнайомого міста. Навколо людей, як у мурашнику, все гуде, шумить навколо, а я крізь гамір чую такий тужний голос Ніни. «Мамо, допоможи мені!» – благає він так, що аж мурахи по шкірі! Я шукаю очима Ніну серед потоку людей і не знаходжу. Подумки питаю: «Де ти?» А вона мені у відповідь: «Не знаю, лише бачу годинник на стіні будинку навпроти, а над годинником – хлопчик у крислатому капелюсі. Знайди мене! Допоможи». Цей сон я бачила багато разів. Прокидалася і плакала. Серцем відчувала, що не просто так сни повторюються, що Ніна потребує моєї допомоги, але що робити, де її шукати – не знала.
Навіть не знаю, як усе витримало моє серце за роки чекання, як не розсипалося попелом. А це нещодавно підказали мені добрі люди, де живе один дідусь. Він уже старенький і не приймає людей, але розповідають, що він багато років провів у монастирі і у нього відкрився дар провидця. Поїхала я до нього, слізно попросила вислухати мене, а він навіть не дав до кінця все розповісти, як каже: «У неволі твою доньку тримають уже три роки. Стала вона рабою і заточена в підвалі, а в щілинку бачить годинник навпроти, а над тим годинником дитина, зліплена з гіпсу, стоїть. Якщо знайдеш той будинок, то будь певна – твоя кровинка навпроти нього. Поспішай, бо буде пізно!» – отак наказав. Я спитала, де ж мені шукати ту будівлю, а він каже: «Куди поїхала, там і зараз знаходиться». Старий наказав йти, бо я його виснажила, я й подибала, але хоча б зрозуміла, що потрібно їхати в Москву і там шукати Ніну».
Настя зітхнула. Треба ж таке утнути! Хвора, самотужки вирішила знайти в мегаполісі будинок з годинником! Невже не можна було зачекати, поки повернеться Гена, і поїхати разом? Безглуздо і зопалу вирушити в таку небезпечну подорож! Ніна он яка моторна та шустра – і та, напевно, вляпалась у халепу, а мама, яка ніде не бувала… Настя продовжила читання.
«Старий сказав, що потрібно поспішати, тож я прийняла рішення їхати негайно, щоб не спізнитися. Знаю, доню: ти дорікнеш, що не сповістила тебе. Ти повинна дбати про свого сина, зайнятися його лікуванням та відгодовуванням, а не возитися зі мною. Хильнула я лиха від Ніни, але ж вона все одно залишається моєю донькою. Я серцем відчуваю, що знайду її і ми повернемося додому разом. Ще раз пробач мені, Настуньо, попроси вибачення у Геника і передавай мої щирі вітання. Не забувай вчасно годувати мого вірного друга Барсика. Ми повернемося вдвох, і все у нас буде добре.
Настя не помітила, як сльозинки горохом скотилися з очей, капнули на папірець, розпливлися плямою. То за Ніну хвилювалися, то за Гену, а тепер ще й мама подалася хтозна в яку далечінь. Невже не можна було зачекати кілька днів, якщо чекали вже три роки? І коли вона зателефонує? Чи здогадається купити нову СІМку?
Знову невідомість, чекання, нервова напруга. Настя відчувала неймовірну втому: і фізичну, і моральну. Ніна молодша від неї на два роки. Вона мала вроджену схильність потрапляти у всілякі халепи. Але дитячі негаразди та прикрі випадки були лише квіточками. У десятому класі Ніна завагітніла і сама намагалася позбутися плода. Все розкрилося після того, як у неї почалася
Попри все, Настя любила свою сестру. Іноді вона сама не знала, чого більше має до сестри: жалості чи любові. Ніна не отримала вищої освіти, закінчила професійне училище і працювала муляром-штукатуром, але не завжди диплом про вищу освіту визначає рівень інтелекту. Ніна дуже багато читала. Вона завжди за собою тягала якусь книгу. Могла забути вдома приготовлений на роботу тормозок, але не забувала прихопити недочитану книгу. Вона могла ніч не спати перед робочим днем, читаючи книгу, або останні гроші витратити на нову книгу. Їй важко було знайти цікавого співрозмовника, бо Ніна могла заткнути за пояс будь-кого і в різних сферах знань. З нею Насті було цікаво, бо сестра, як ходяча енциклопедія, завжди у звичайній побутовій розмові могла видати щось цікавеньке або таке, про що ніхто й не чув.
Разом із книжками Ніна завжди носила нотатник. У нього записувала незнайомі слова та їхні значення. Вдома вона заносила матеріал у великі товсті зошити, мріючи колись усе упорядкувати та видати книгу для кросвордистів. Знаючи її слабкість до розгадування кросвордів, сусіди та знайомі вирізали їх з газет та приносили Ніні. Напевно, не було жодного кросворда, який би сестра не заповнила до останньої клітинки.
До позитивних рис Ніни без сумніву можна було додати її вміння смачно готувати та бути чуйною до людського горя. Про таких кажуть: «Останню сорочку зніме й віддасть». Але жодна людина не може бути досконалою. Тому, напевно, Бог наділив її й негативними рисами для рівноваги. Сестра швидко і палко закохувалася у чоловіків і кожного разу вважала своє захоплення справжнім та останнім у житті. Тоді зникали десь за горизонтом і син, і мати, і книжки, і кросворди…
– Можна? – роздуми Насті перервав голос Валентини Петрівни.
– Заходьте, – зітхнула Настя.
Нетерплячка взяла сусідку. Не минуло й півгодини, як приперлася дізнатися, де мама. Жінка важко перенесла своє масивне тіло через високий поріг, присіла на стілець навпроти Насті. Барсик не розгубився, одразу ж стрибнув їй на коліна, задоволено замурчав.
– Нема твоєї господарки, котяро, – почухала за вухом кота. – Подалась кудись і не простилася.
– Поїхала в Москву, – сказала Настя, складаючи вчетверо аркуші листа.
– Куди?! В Москву? Чому? – Рука сусідки завмерла на спині Барсика, і кіт, довго не роздумуючи, почав тертися спиною об руку.
– Поїхала шукати Ніну, – відповіла коротко Настя.
– Не розумію, – знизала плечима Валентина Петрівна. – Як? Сама? Вона отримала якусь звістку від Ніни?
– Нічого вона не отримувала. Знала, що я її саму нікуди не відпущу, то й не сказала про свої наміри ні вам, ні мені. Незабаром Гена повертається, мама добре розуміє, що потрібно його доліковувати після поранення та двох тяжких операцій, то вирішила їхати таємно від усіх.
– Можна було почекати трохи.
Настя коротко переповіла зміст листа.
– От Стефанівна! – скрушно похитала головою сусідка. – Повірила якомусь аферисту. Цих екстрасенсів розвелося, як у собаки бліх! Їм аби гроші з людей здирати. Розумна жінка, а повелася. Скажу тобі, як на духу: не вірю я ні в які передбачення, гороскопи та гадання. Ось як тобі написано на роду, так і буде. І нічого людина змінити не в змозі, – Валентина Петрівна вже встигла потягнути чарчину, тому була така говірка. – Взяти, наприклад, твого батька. Він був гарною людиною і на своєму місці. Це зараз народ ненавидить міліцію, а раніше в органах працювали за покликанням, ночами не спали, ловили бандитів та грабіжників. Іван на затриманні злодія отримав кулю в груди, злодія посадили за ґрати, а ваш батько так і не поправився. Кашляв весь час, аж заходився, потім кров’ю почав харкати, та так і… Ти хоч трішки пам’ятаєш його?
– Дуже погано. Залишилося в спогадах, як він маленьку Ніну колисав на руках, а я ображалася, що мене не помічає, – відповіла Настя.
– Іван, звичайно, не панькався з тобою, але й не зобижав. Воно й зрозуміло: нерідна дитина. І удочерив тебе, і з твоєю матір’ю розписався у сільраді, все як положено, – розмірковувала сусідка. – І прізвище своє тобі дав і матері.
– Ой, Валентино Петрівно, – Настя всміхнулася куточками вуст. – Бидлота. Соромно промовляти таке прізвище. Краще б уже мамине лишилося – Краса! Хто ще має таке прізвище? Бидлота скажеш, а люди думають, що я їх обзиваю, – зіронізувала Настя. – Ледь дочекалася, щоб змінити на чоловікове. Тепер Агафонова, а Бидлота вже в минулому. Знаєте, як у школі сміялися з мого прізвища? А в інституті позаочі хихикали. Неприємно.