Оголений нерв
Шрифт:
– То й біжіть на свої мітинги! – нервово кинула Настя й поспішила до своєї кімнати.
Їй не хотілося чути нісенітниці про Януковича, який втік з країни, як щур із корабля. До того ж з його наказу стріляли в її сина й таких самих беззахисних людей. Коли це зрозуміє свекруха? Чому їй дорожчий президент-втікач, ніж розстріляні діти на Майдані? Не можна любити ката свого онука! І що в неї в голові замість мізків? Як про це сказати Генику, коли він повернеться додому? Він гадає, що всі його підтримували, але помиляється: усі хвилювалися за його життя – лише це об’єднувало родину.
Настя вийшла на балкон, запалила цигарку. Побачила на вулиці юнаків, схоже, студентів, які розклеювали на стовпах листівки. «Впевнена, що то заклики прийти на мітинг», –
– Ось і добре, – подумала Настя, слухаючи оповідки свекрухи про мітинг, – напевно, люди зрозуміли, що захист міста від неіснуючого ворога в образі Правого сектора та бандерівців, яких тут ніхто в очі не бачив, – це нісенітниця. До того ж цього разу на заході не було представників влади, тому є надія, що у людей спаде полуда з очей і вони побачать правду.
Розділ 4
Петро впевнено вів свій «опель» рівною трасою. Ще трохи – і Харків залишиться позаду. Поруч Марк, ще один друг Гени. Їх здружив Майдан, надовго і міцно. Того дня, коли яйцеголові «беркутівці» та снайпери почали стріляти у беззбройних майданівців, Марк і Гена опинилися в самому пеклі, оточені по всьому периметру озброєними людьми, – ні ввійти, ні вийти. Тріскіт автоматних черг, постріли, зойки, крики, поранені, що стікають кров’ю, вбиті, яким стало байдуже до пекла, що розвезлося прямісінько в центрі міста, в серці країни, – все набрало швидкість, замигало перед очима, витісняючи кудись страх.
Разом з усім, що відбувалося навкруги, шалено швидко запрацював мозок. З надзвичайною, не властивою людині швидкістю він охоплював усе навколо, фіксував усе до дрібниць: землю, що всотувала густу, ще гарячу кров, червоні хрести на одязі медиків, кулі, що безжально впивалися в беззахисні людські тіла, приціл снайперської зброї. Включені надможливості мозку шукали захисту від смерті, бо навіть у тому пеклі неймовірно хотілося жити. Напевно, саме завдяки ввімкненим резервам організму Геннадій помітив снайпера, який цілився з містка прямісінько в них. Геннадій умить, швидше пострілу снайпера, відштовхнув Петра за дерево, яке було поруч. Геннадій і зараз ладен був поклястися, що тієї миті встиг роздивитися дрібні тріщини кори. Від несподіванки Петя впав на Марка, а той не втримався на ногах – і вони опинилися за стовбуром дерева. І лише Генка не встиг відскочити вбік. Вмить ніби хтось йому гострим лезом ножа безжально розпанахав живіт і в нутрощі на рану одразу ж сипонув жменю солі. Усе навколо захиталося, ніби почався землетрус, постріли стали глухішими, а небо навалилося на нього чорною важкою брилою. Останнє, що пам’ятав Геннадій, – липка й гаряча кров на руці та думка про те, що його життю кінець.
Пізніше він дізнався про все, що сталося того дня, від своїх друзів. Хлопці в лікарні сказали Генці, що він врятував їм життя, тож вони повинні тепер «витягати» його. Вони приходили до палати, чергували біля пораненого друга, годували, подавали судно і знову бігли на Майдан. Дві тяжкі операції на черевній порожнині, реанімація, висока температура, гарячка, марення, дикій біль. Друзі, їхня підтримка, навіть просто присутність, зробили свою справу: Генка помалу, але почав одужувати. А коли вже зміг підвестися і дибати згорблено по палаті, захотів їхати додому і там долікуватися. Лікар підготував епікриз, і Петро підігнав до лікарні свого «опеля».
– Карету подано! – сказав він Генці. – Якщо до цього часу не спалили мою автівку, значить, так було треба. Знали палії, що моя конячка ще знадобиться, щоб доправити додому нашого рятувальника, – шуткував хлопець, допомагаючи другу зручно всістися на заднє сидіння. – Але я не знав, що цього дармоїда теж доведеться катати на своїй автівці, – посміхнувся Петро, кинувши оком на Марка.
– Дармоїд? – брови хлопця підскочили
Петро розсміявся. Ось так завжди! З ними ніколи не засумуєш…
Гена, поправивши подушку під правим боком, відкинувся на сидінні й стулив повіки. Можна було скоротити шлях, але мати Петра передала ліки своїй знайомій з Харкова, тож вирішили їхати через Харків. Так трохи довше, але пусте, до того ж дорога додому завжди здається довгою.
Геннадій поглянув на годинник. Зараз мало хто носить наручний годинник, а до нього перейшла ця звичка від батька. Спазми кишківника нагадали про те, що настав час випити знеболювальне, але хлопець вирішив потерпіти ще півгодини. Щоб переключити думки і не зациклюватися на болю, він почав думати про повернення в рідне місто. Що той біль? Його можна стерпіти, перечекати, доки відпустить, або випити пігулку. Врешті, біль минеться і він знову повернеться до звичного життя. Гена не став частиною Небесної Сотні, як багато його побратимів, для яких слово «життя» вже не існує. Іноді виникало почуття провини перед загиблими, особливо тоді, коли в лікарні по телевізору побачив багатолюдний вечірній Майдан із запаленими свічками, вогниками від мобільників і трунами товаришів по боротьбі, які пливли крізь натовп згорьованих людей під журну, тужну пісню «Плине кача», яка рвала натягнуті струною нерви…
Хотілося відволіктися – а знову спогади. Вдома чекають батьки. Найбільше переймалася його долею мама – чутлива, вразлива, любляча. Годі й думати, що вона пережила, дізнавшись про найстрашніший день Майдану, про кривавий четвер, коли за один день тілами назавжди прикрили Майдан майже сто найкращих його синів. Геннадій намагався не думати, що робилося в багатій уяві матері, коли телефон сина замовк.
Батько. Він навчався разом з мамою в хіміко-технологічному інституті, і досі вони разом і живуть, і працюють, лише мама – майстер зміни, а батько – механік на тому ж хімзаводі. Він більш стриманий, не такий емоційний, як мама, почуття не любить виставляти назовні. Вони вибухають хіба що тоді, коли грає його улюблена футбольна команда «Шахтар». Особливо пристрасті вирували, коли улюблена команда батька грала з «Динамо», за яке вболівав син…
Напевно, батько теж перехвилювався, коли з сином обірвався зв’язок, та, скоріше за все, зберігав спокій і заспокоював маму. Чи дорікав, що вона була не проти, щоб син поїхав у Київ? Батько був категорично проти, бо вважав, що Майдан не зможе зламати міцну, спресовану роками структуру влади. «Це як голими руками переламати кістяк велетня», – сказав тоді батько. А мама вірила. Вона вважала, що доля країни не може вирішуватися однією людиною при владі. Народ, кожна людина повинні вирішувати її долю, і не можна пасивно сидіти і чекати, що зміни на краще відбудуться самі по собі. Звичайно, ні батько, ні мама не могли уявити, що у нелюдів здійметься рука спрямувати зброю у бік мирних демонстрантів. Ніхто не чекав такої підлості від влади…
Геннадій уявив, як зараз мама готується до його приїзду. Маленька кухня наповнена запахами смаженого-вареного. Бабуся щось бурмоче, роздає вказівки на всі боки, але допомагає матері. Сестра Іванна, скоріш за все, зайнята переїздом в іншу кімнату. Коли були дітьми, то жили в одній кімнаті, потім Іванну переселили до бабуні, а за відсутності Гени вона швиденько перетягла свої речі в його апартаменти у дванадцять квадратних метрів. Чебурек – так жартома називав її брат. У свої дев’ятнадцять Іванна була схильна до повноти. Не назвати її товстухою, але дівчина мала округлі форми тіла, притаманні вже дорослим жінкам. Іванна навчалася в місцевому технікумі, але не ходила на різні студентські заходи та тусовки, бо дуже комплексувала щодо своєї повноти. Коли у неї був гарний настрій, то на братові кпини вона реагувала спокійно, хіба що у відповідь могла запустити в нього диванною подушкою та жартома дорікнути: «Ще побачимо, якою стане твоя Оксана, коли народить!»