Олив'яний перстень
Шрифт:
— Хто це вам наказав такого?
Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.
— То вона, певне, не так казала?
— Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.
…
А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх шовковиці, що росла за тином:
— Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.
— Та підождіть, та як же… — почав було сперечатись Валя. Загули. Зареготали:
— Не хочеться?
— Ну, добре, ну,
Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.
А дід Маркіян гладив довгу свою бороду; походжав коло тину, насмішкувато око щурив:
– І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?
— Київська бачте, вчена, — реготали люди. Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози. Замовк, затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає знову:
— От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо… Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.
— Може, таке радіо, — додає другий, — як завелося ото в Богданах. Чули?
Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб'є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебень у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: «Господи помилуй»… От тобі й радіо…
Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.
— То це, по-вашому, і радіо — домовик, чи як?
— Домовик не домовик, ну, то й не людина, — допікав дід Маркіян, — домовик, то той, хто сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут мира — не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, — дід скоса зирнув на Валю, — так він що тобі скаже: «радіо», мовляв, та й годі…
Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:
— Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.
Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.
— А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось вигадуєш.
Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку Валі, нечесну гру.
— А як докажу? — промовив він стримано.
— Не докажеш, Петровичу!
У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.
Вирішив
— А як докажу? — схопився він із місця, аж зблід.
— Ну, та й запальний же хлопець! — сміються люди. — Не кається.
Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:
— Буде вже того, що раз доказав. Валя в'їдливо впився очима в діда:
— А що, злякались? Злякались?
— Чого там «злякались», ну, доказуй, — побачимо! Ні хвилинки не гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:
— Я зараз вернуся!
Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.
— Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.
— Та й азартний же хлопець, як та іскра.
Говорили, сміялись, хвалили.
А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число «Знання», общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.
Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ «Наука й техніка» — спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на діда:
— Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?
— Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, — зареготав хтось із гурту.
— Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.
Сміялись.
Дід винувато скривився, комічно лупає очима.
— Коли так, то й так: сідай, Петровичу, — дружньо промовив він, — твоє зверху.
Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, — хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав… Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту «зозулю». Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: «Це ти, мій славний старий друже…» — і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.
— Бо з ним! Не хочу! — Перша образа слізьми сплила йому на очі.
— Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, — підбивали люди.
— Ні! Ні! Ні за що не сяду! — рішуче заявив Валя, — ні за що на світі!..
І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.
Прибіг Василь: спітнілий, томлений, нещасний: