Опівнічні стежки
Шрифт:
– Хто тут? Це ти, Павлику?
– Мамо? – здивувався Бражник. – Чому не спиш?
– Хіба тільки тобі ночами гуляти? Чергова я сьогодні. Бражник обійняв матір за плечі.
– О, раз ти на посту, тоді все в порядку! Любиме місто може спати спокійно… – Він нахмурився, вглядаючись у материні очі. – йди-но спати, рідна. Йди, лягай, я вже почергую за тебе…
– Е, ні, синку, ти ж з ранку на ногах. Все одно мені не спиться…
– Я звичний, йди, мамусю, – і він провів її до дверей.
Вона знову
– А їсти хочеш, синку?
– Спасибі, мамо, двічі вечеряв…
– Візьми протигаз.
– Навіщо?
– А який же ти черговий без протигаза? – серйозно пояснює мати.
– Повірять і так… – Бражник умостився на сходах, розвів руками. Лише тепер відчув, як смертельно стомився. Він потер очі, підвівся, зробив крок. Ззаду зарипіли двері. Павло озирнувся. Куди й сон подівся!
– Любонько!
– Я. Ти що, чергуєш?
– Який же я черговий без протигаза? Так собі, підчасок. А як це ти здогадалася вийти? Вже ж третя година.
– Чекаю з вечора на тебе, Павле. Від'їжджаю завтра.
– Куди?
– Хто знає… На схід. Вже два ешелони з заводу пішли, а ледве відпросилася до завтра, хотіла тебе побачити. А ти, Павле, як?
– Поки що лишаюся…
Любине обличчя наблизилося до Павла. Вона погладила його щоки, брови, губи. А він тихо поцілував її пальці.
– Рідний, скажи мені правду – що з тобою буде? Усі твої друзі давно на фронті. Знаєш, що про тебе в будинку говорять?
– Догадуюсь, Любонько…
– Навіщо ж це? Ти ж сміливий у. мене. Скажи, заспокой. Ти будеш підпільником?
Павло засміявся, відвів її руки.
– Любов моя Федорівно! Не усім дано бути героями. Накажуть, і я евакуююсь. А може, на фронт пошлють. Не знаю, кохана моя.
– Ти кажеш неправду, Павле.
– Ні, правду. Чекаю наказу.
– Якого? Від кого?
Він закрив їй рота поцілунком, але Люба вирвалась. і рішуче встала.
– Хитруєш! А може, ти – боягуз? Кажи!
– Нема чого мені тобі казати…
Якусь мить Люба гнівно дивиться йому в очі.
– Соромно… соромно так спокійно дивитися і… брехати! Прощавай!
Підвівся Бражник. Мовчить. А Люба, повагавшись, раптом грюкнула дверима і зникла. Він напружено послухав, як застукотіли її підбори на сходах, як угорі десь зачинилися двері… Довго ще слухав Павло навколишню тишу, потім зітхнув і важко сів. Спершись на кулак, замислився. Сон і справді як рукою зняло.
Він не помітив, як з безлюдного провулка раптом виїхала знайома емка, як зупинилася біля його ґанку. І лише тоді, коли Жорж торкнувся його плеча, Павло підвів голову.
– Спиш, хлопче? Ходімо. Ти хоч трохи відпочив?
– Аякже… – пробурчав Бражник, влізаючи в автомашину і киваючи Романові, який сидів попереду.
Машина помчала порожніми вулицями, зрідка підсвічуючи собі дорогу короткими лезами вузьких променів.
– Впізнав? – запитав Жорж, витягаючи важкого пакета з машини і йдучи поруч з Бражником. – Без тебе нам сюди йти нема чого, а треба ж завезти вантаж сьогодні…
– Чого так спішно? – розсердився Бражник.
– Значить, треба, друже, – посерйознішав Жорж. – Роман наказав цієї ночі все перевірити, все доробити… Цейтнот!
Бражник похмуро дивиться на друга, з яким не раз сидів за шахівницею. «Нестача часу? – подумав він. – Отже, наближається…»
І, мовчки взявши пакет з рук Жоржа, залишив того під деревом, тихо постукав у двері низенького будиночка. У відповідь оглушливо заревів лев.
… Синько, наглядач левів, акуратно поправив затемнення на вікні, підсунув Бражникові стільця і голосно гукнув кудись у глибину приміщення:
– Цезар, я тут… Цезар, спокійно!
Вгамувалася тварина. А Бражник сів, поклав-пакунок на коліна, запитав:
– Хвилюються звірі?
– Звісно, і їм спокою нема… Бомби їх не так дратують, як ота сирена.
– Бомба? А якщо сюди влучить?
– Біда буде… Голодні ж вони, на базі у нас нікого вже не лишилось. Я один на весь зоопарк. Бігаю немов навіжений, чим можу, годую звірят… Я тут, тут, Цезар! – підвищив голос Синько.
Бражник сказав:
– Отже, першу партію я приніс… – і подав пакунок Синькові.
– Що тут? – поцікавився той.
– Тут? Лимони тут… Вітаміни, дорогий друже. Для голодних левів. А точніше – гранати. Де покладеш?
– Влаштую як слід…
– А все ж таки? Я повинен знати…
– Від твого знаття користі ніякої. Ти не візьмеш. У клітці Цезаря сховаю.
– Підходяще! Я не візьму, отже, й ніхто не візьме.
– Це так.
– Я пішов, товаришу Синько. Прощавай, чекай, як умовились.
– Може, дощ перебудеш? – запитав господар.
– Ні, злива нам сьогодні якраз потрібна…
Бражник вийшов, застебнув плаща, бо дощ і справді знову припустив… Під деревом зустрів Жоржа:
– Влаштував?
– Так! У клітці лева сховає… Коли забиратимеш, скажеш, крім пароля, що прийшов за вітамінами…
– Вітаміни? Хіба ж левам вони потрібні?
– Виходить, що так…
Мета – частина «Альфа»
Роман глянув на годинника, підвівся з трави і крізь кущі попрямував до порожнього шосе. Віддалік темніли корпуси якогось заводу, по дорозі підняла хмарку пилюки автомашина. Роман не звернув на неї уваги. Він повільно і байдуже йшов обіч кювету, коли його наздогнала сіра емка. Стишила хід, зупинилася. Не кажучи й слова, він відчинив дверцята, сів. Лише тепер повернувся убік, міцно потиснув руку комісарові Сенченку. Той привітно усміхнувся: