Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
– Я, Олексію, хочу прожити своє життя. Не хочу віддавати його… ну, як ото високо кажуть: на олтар Вітчизни. Я її люблю, але вона – одне, а я – інше.
І враз те все відлетіло від неї:
– Твоє мріяння… Щоб отак сидіти на пасіці, треба мати добре господарство, добрих наймитів, щоб вони сіяли хліб і доглядали худобу.
– І наймичок, щоб варили їсти, доглядали в дворі і хаті. Й няньок для дітей.
– Ось бачиш, і розпалася ідилія.
– Однак вона є у нас.
Ліза стояла проти вікна, освітлена зорями. Й знову тепла, лагідна, доступна – його. Він обійняв її легенько ззаду, почував її всю, пестив великі тугі перса, запалювався. Ліза зажадала просто вночі в кам’яницю, яка була збудована ліворуч позаду будинку, митися. Вельми була гаряча кам’яниця, вельми в ній було жарко, й жарко було Олексієві, так жарко, як у ті перші ночі, коли Ліза приходила до нього там, у Петербурзі. Кохалася вигадливо, сидячи в нього на колінах, а потім і стоячи, що виходило погано, але хвилююче. Йому найдужче подобалося, коли вона ойкала, а то й скрикувала.
Вранці їх розбудили якісь звуки. Олексій підійшов до вікна. То йшла на пасовисько череда – корови звикли ходити цією дорогою, але тепер тут стояли солдати й завертали вбік, ляскав батогом пастух, корови мукали, норовили прорватися. Йшли білі, гніді, рябі, поміж них бейкалися телята, намагалися припасти до вим’я. Он одне тицьнуло у вим’я, корова здригнулася, відкинула його ногою: у теляти на морді був їжак. Олекса посміхнувся, згадав, як прив’язували їжакові шкурки на морди телятам, щоб не висисали корів на пастівнику. Й щось у пам’ять полетіло глибоко-глибоко, й потекли запахи лугу, й закигикала чаєчка-чубарочка, відводячи його від свого гнізда, й замелькали босі ноги… Харитинки. Хто він такий? Що з ним зробило життя? Чого йому судилося слухати італійську оперу, а не чаєчку-чубарочку і корів, і не ходити з кийком по лузі, з чепігами за плугом, з косою в густій траві? Як же вона шипить, вигострена до жаскості, підтинаючи густий пирій, тонконіг, смолянку і валяючи у важкий вологий покіс. Як втікає попереду перепілка і стогне на болоті водяний бугай, а десь у кущах видзвонює мантачкою інший косар. І як приємно пити з барила криничну воду, закинувши його над собою. Він же п’є, що зажадає. Й не знав, чи він щасливий. В людських очах – так. Досяг верховіть… Але це може скінчитися. Та й не тішить душу все це.
Добра Олексієва душа тихенько квилила й страждала, вона відчувала, що він одірвався од чогось вічного, прадавнього, од самої долі, а що буде далі, боявся думати. Його не радували чини камергера й генерал-поручника, низькі поклони челяді й козиряння гвардійців, не мав у душі ні пихи, ні погорди, ні владолюбства – мало таких людей на землі, й часто почувався недобре. Трохи зм’якшувала все Лізина любов, любов щира, палка, не знав, за що вона його любить: вона черпала від нього доброту, спокій, довіру до людей, хоч того їй не вистачало: могла зірватися, й тоді то гримала й сварила сувора цариця, у чию волю вкладено карати й наказувати, та й бачила те й перейняла від Анни Іоаннівни та інших вельмож, воно входило у кров, у характер. І піддані більше бачили й воліли бачити в ній доньку Петра І, грізного і великого, як вони гадали, царя, і оті її спалахи й гнів подобалися їм, як і її щоденні-щонічні примхи та гульбища, танці до запаморочення, їжа-питво до напівсмерті – бо все то життя високої особи, цариці, імператриці. Й навіть осуджували за те, що віддала повеління не вставати при її появі, не цілувати край одежі, а тільки кніксен, легкий нахил голови й добра усмішка.
Олексія при дворі одні любили – надто нижча челядь, інші таїли в душі заздрість, але боялися її виказати – ну ж обмовиться цариці, а вона за нього кому хочеш голову знесе. Тут панує страх, дикий страх, хоч імператриця ніби й добра. А дехто боявся Олексія з іншої причини: казали, що він ворожбит, чаклун, зробить що хоч. Бачили, як він вистрибував чорним котом з вікон імператрициної спальні, бачили, як літав білим вороном по саду, а цариця як прив’язана ходила слідом. Й що воно таке, пороблено та й годі, що вибрала не кавалергарда з графів чи хоча б стовпових дворян, та й отак присушив її, навів якусь ману, ну, побавилася б тиждень-другий, так ні ж, любить якоюсь клятою справжньою любов’ю, як справжнього чоловіка, й то, мабуть, не просто пусті балачки, що вони оженилися таємно.
…Тривога ходила Олексієвим тілом. Він знову дивися у вікно на світлі українські зорі, на швидку течію ріки, на обсипану зоряним сяйвом баню козелецької церкви; звідти, з ночі, долітала дужа парубоцька пісня:
Із-за гори сонце сяє —Козак коника сідлає.Чистий тенор вів пісню по краю оболоні, баси тримали його біля себе, й пісня лилася, як весняна ріка.
І відчув Олексій себе тим козаком, і почув іржання коника, й не стямився, як узяв до рук бандуру.
Ой на горі огонь горить,А в долині козак лежить,Порубаний-постріляний,Китайкою накриваний.І летіла думка, що ж були його предки козаками, й літали по Дикому полю, й билися з турками-татарами, сягали Перекопу, вони вбивали ворогів, і вороги вбивали їх. І плакали за ними матері, й заламували білі руки дружини:
Ой, коню мій сивогривий,Скажи правду, де син же мій?Не плач, мати, не журися,А вже ж твій син оженився,Та взяв собі паняночку,В чистім полі земляночку.Ой, коню мій сивогривий,Скажи правду, де милий мій?А милий твій вбитий лежить,В правій руці шаблю держить…В голосі, в пісні було чути здушене ридання.
– А чого їм не однакова відповідь? – Єлизавета.
– Ну, бо, розумієш… Матері кінь не може прямо сказати.
– А дружині?… Її не так шкода?
– Мабуть. У неї ще може бути інший милий. А в матері син – ніколи.
Й подумав: скількох тих синів втратили українські матері. Й почав розповідати Єлизаветі про українських козаків, те, що чував од старих дідів, од бандуристів: і про трьох братів, і про Марусю Богуславку, і про Наливайка, й про Богуна.
– Скільки пролили крові за цю землю. А самі її не мали, не мали волі, не мали щастя. Ляхи їх гнули – в кайдани брали, на палі садовили, в мідних биках у Варшаві пекли. А й далі… Наче трохи позбулися лиха, отримали хоч на половині своєї землі свого гетьмана… Й зліквідовано гетьманство. А за що? Мій батько – козак з правого берега Дніпра. Втікав од ляхів сюди. А й тут не став козаком. Так, назва одна. Як і я, Лізо. А хіба ж я не козак?
– Козак, Олексо, справжній козак. І ще будуть тут справжні козаки.
Розмовляли до глибокої півночі. Вже й зорі осипалися крем’яхами метеорів, уже й місяць скотився до оболоні і вітер обвіяв з нього рожевий жар.
М’яко й чисто було в Єлизавети на серці, і пойняла її особлива святобливість, і тиха молитва спливла їй на думку. Молилися щиро, вдвох.
Коли під’їхали до Дніпра, зупинилися вражені. По той бік гори були внизані людьми в святковій одежі, річку переїхали по наплавному мосту, а далі їхали крізь Тріумфальні ворота, засипані квітами, вітальними вигуками і музикою, гостей зустрічало все київське духовенство на чолі з митрополитом Рафаїлом, біля воріт студенти читали канти і вірші на честь імператриці, піднесли панегірика, видрукуваного у друкарні Києво-Печерської лаври. Єлизавета вийшла з карети, пішла пішки, розчулена, в очах блищали сльози. Нахилилась до Олексія й прошепотіла:
– Полюби мене, Боже, в царстві твоєму, як я полюбила народ сей благонравний і незлобивий.
– Ти бачиш, який народ наш, богобоязливий, лагідний, а його тнуть-потинають.
Небо мерехтіло в сонячній позолоті, було схоже на церковну баню й ще більше навівало на душу святості. Архімандрит Щербацький запросив Єлизавету зупинитися в Лаврі, в архімандритських покоях, і вона прийняла пропозицію. Олексієві піднесли складений у віршах родовід Розумовських, у якому Розумовські поставали як прямі нащадки князівського роду Ружинських. Усі ці церемонії вітань довго й детально розроблялися Рафаїлом, Щербацьким та іншими; в Академії відбулися богословські диспути під керівництвом ректора Сильвестра Кулябки, для Єлизавети і Олексія програма диспутів була надрукована у вигляді великої гравірованої картини, в центрі була зображена на троні імператриця, вгорі у хмарах її батьки, які опускали на її голову корону, – цариця була в захваті. Все це з вікнами, античними знаками, святенницькими написами. Імператриця із власних коштів пожертвувала Академії тисячу карбованців, Лаврі – десять тисяч, на які й була збудована дзвіниця, що стоїть і понині. Таких див, які Єлизавета побачила тут, вона не бачила ні в Москві, ні в Петербурзі. І Кулебка, і Заборовський обережно розказали їй, яким світочем була Академія раніше, яку славу мала в світі – всі вищі і церковні, і світські ієрархи вийшли з неї, московські також, а тепер стала занепадати, й книги їй з Москви заборонено видавати, і пісні свої співати. Єлизавета слухала, запам’ятовувала. Олексій повторював усе це їй увечері.