Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
Перед сном, походжаючи по галереї, розмовляли. Внизу мрів під зорями Дніпро, за ним розлилося темне море задніпрянських луків, пітьма була таємнича, манлива, і в ній блимало кілька ледь помітних вогників-хутірців. Ніч повісила над містом довгу розкошлану бороду хмари.
– Ти казав: отак би прожити над річкою на пасіці. То, може, один з наших вогників мріє в пітьмі.
– Може. Як мріє добро і вчення, яке ти сьогодні побачила, – мовив Олексій невластиві йому раніше слова. Вчора і сьогодні він розмовляв з Рафаїлом, із Колачинським і вирішив делікатно сказати цариці, що таке для Московії Україна. – Коли в часи Хмельницького у Києві вже була Академія і братські школи, Москва була темна й неграмотна, навіть Святе Письмо, переписане од руки десятки разів, не могли втямити не тільки миряни, а й попи. І тоді з Київської академії до Москви приїхало тридцять академістів на чолі з Єпифанієм Славинецьким, і переклали Біблію, Псалтир, космогонію та інші книжки, включно до житія Александра Македонського, а потім звідси приїхав Симеон Полоцький і привіз систему віршування, далі відомий тобі Феофан Прокопович привіз драму й уклав статут вашої Академії, і вчив царських дітей, а блюстителем патріаршого престолу був Стефан Яворський з Ніжина, і наші в Москві та Петербурзі майже всі церковні ієрархи з Київської академії. Я, Лізо, темний, але знаю, що таке світло й звідки воно може пролитися, нам би трохи простору та волі, й ми піднесемо Московію і престол ще вище. Через те й просимо відновити гетьманство і відновити наші розумні справедливі закони.
Єлизавета мовчала, ходила задумана, спираючись на Олексієву руку. А він думав, чи ж зблисне отой великий вогник, про який він мріяв зі своїми в Петербурзі і Глухові. Й знову вони почувалися вдвох на цілий світ, і ніхто не був їм потрібний, і почуття ніжності та вселенської любові переповнювало їх.
А ранком, коли Єлизавета вже була одягнута, він підійшов до неї й сказав:
– Лізо, ти до Петербурга поїдеш сама. Я залишуся тут, у Лаврі. Ченцем.
– Ти – ченцем? Такий грішник.
– Через те й залишусь.
– А я? Ти подумав?
– Думав і думаю, чим може завершитись наше кохання.
– Як чим?
– Усе на світі минає, все має початок і кінець.
– І кохання?
– І кохання. І тоді пропаде все.
– Не можна гасити вогонь, який розпалив сам. Не дурій. Не блазнюй. Це… гарно для філософії, але не підходить для життя. Та я й не дозволяю. Ходімо. Нас чекають.
Того дня Єлизавета відновила указом Київську митрополію, ліквідовану двадцять два роки тому, й дала на Лавру велику суму грошей.
Розділ п'ятий
Дівчинка сиділа на воротях. Маєток Єлизавети в Ропші: великий будинок і флігельок поруч з ним – дівчинка жила у флігельку, будиночку в лісі, огородженому високим парканом. Малій три з половиною роки, вона пухкенька, круглолиця, схожа на ангела. І вдачі ангельської. Сидить собі на ґанку, складає з брусочків-кубиків дім – дім розвалюється, інша дитина б плакала, розкидала ногами кубики, а вона мовчки пригребе їх до себе й складає знову. Й так кілька разів, поки не доб’ється свого.
З флігеля вийшла нянька Марфа, розвішувала на мотузку дитячі сорочечки.
– Аделько, злізь з воріт, упадеш! – гукнула.
– Вона приїде.
– Звідки ти взяла? Не приїде вона.
– Приїде, приїде, я знаю.
Марфа, розхитуючись у ході, як качка, рушила до флігеля, і в цей час дівчинка заплескала в долоньки:
– Їде, їде!
– Що ти вигадуєш?
Та вже почувся гуркіт коліс.
Двірник Савелій – в чині гвардійського сержанта, що дорівнювало армійському капітанові, – кинув сокиру, якою рубав дрова, й побіг до воріт, зняв дівчинку, розчинив їх. З карети легко вистрибнула Єлизавета, підхопила дівчинку на руки. Та не плакала, не кричала, а мовчки притислася до її щоки.
– Я знала, що ти приїдеш.
– Звідки?
– От знала. – І по хвилі: – А в нас папуга помер.
Єлизавета зітхнула.
– Всі смертні. Всі помремо.
– І ти?
– І я.
– А я?
Єлизавета задумалася. Перед лицем Бога не можна було казати неправду. Зітхнула.
– І ти… Тільки дуже нескоро.
– Я – ні. Я сховаюся.
– Куди ж ти сховаєшся?
– У мене є схованка. Під кущем смородини. Ходімо, я тобі покажу.
– Ходімо.
…Того вечора французький посланник д’Алльйон писав у Париж своєму приятелю Амло, який працював у міністерстві закордонних справ: «Мені вдалося довідатись, що цариця виховує з великими піклуванням і любов’ю дівчинку. Можна тільки здогадуватися, ким доводиться їй та дівчинка».
Нарешті весна доплуганилася й до Петербурга. Посинів, а потім і розтанув лід на Неві, на канавах і канавках, несміливо проклюнулися на деревах листочки, зазеленів луг біля Адміралтейства, й на ньому розпочалися кулачні бої. Розквашені носи, розбиті губи та вибиті зуби – це й було найпевнішою ознакою приходу весни в північну столицю. Над Петербургом гули тягучі солоні вітри, вони несли з собою запахи весни, ситого заморського життя, вічного московітського убозтва, нових двірцевих розваг і любощів.
З першими стрижами прилетів з Парижа й Кирило. Олексій довго вдивлявся в нього, впізнавав і не впізнавав: ферт, хват, денді в жабо і капелюсі з павиним пір’ям, олансовими манжетами, шаркав ногами і мів тим пір’ям підлогу так уміло, що сторопіли найхвацькіші придворні модники, які вже давно понабиралися французьких манер і звичок. Ще довше придивлялася до Кирила Єлизавета, то підходила до нього, то відходила, безцеремонно вертіла на всі боки: богатирського зросту, риси обличчя приємні, хоча в очах якась дикість, – а тоді задоволено прорекла:
– І все-таки тобі далеко до брата.
Олексій зніяковіло опустив голову:
– Звичайно, він вганяв за паризькими модницями, а я у його віці ганявся за рябими коровами. А тепер за тобою.
Єлизавета розсміялася.
– Сприйняти це як комплімент? – І до Кирила: – Ну, йди, знайомся, та не задурюй голів придворним красуням.
А вони закохувались самі, й карі, сірі, чорні очі летіли за ним, коли він з пташиною легкістю і неймовірною грацією кружляв їх у менуеті по двірцевому паркету. Кирило весь поринув у принади світського життя, до того ж незабаром отримав чин камергера, наздогнавши чи й перегнавши перших вельможних женихів. Одначе Єлизавета недовго дозволила йому стирати підошви наймодніших паризьких черевиків на паркетах, покликала його та його наставника Теплова й сказала:
– Графе, поведи цього отрока в Академію, нехай подивиться, нехай порівняє нашу вченість із закордонною.
Теплов водив його тиждень. А потім імператриця покликала Кирила до себе.
– Ну, що ти побачив? Як тобі наша Академія, як наші академіки? – запитала діловито.
Кирило розсміявся. Він сміявся весело, як дитина.
– Та там такі дурні, що я їм би й свині пасти не довірив.
Єлизавета нахмурила свої широкі брови:
– Чому?
Кирило закашлявся від сміху: