Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
…Бандура схлипнула, а тоді зарокотала, задзвеніла, загуділа, засурмила сурмою – кудись підносила, кудись кликала, кудись вела. Северин ще ніколи не чув такої музики. Він не витримав, підвівся й ступив до Любистка, дарма що лаятиме, насварить, прожене… Але Любисток не прогнав. Запитав, хто це, й грав далі.
– Це музика, з якою запорожці ходять до бою, Григорію Михайловичу? Вони сміливі?
– Найсміливіші в світі. Були… А тепер і вони…
– Й чого ви не підете до них?
– Ходив, ловили. Та і в них… Там тепер теж сидить московинський комендант, указує, кого можна прийняти, а кого не можна. І кому в який бік чхнути.
Северин розумів Любистка серцем. Йому теж марилась батьківщина, хоч і не мав до кого там пригорнутися. Він також один раз спробував утікати, але його впіймали одразу за Петербургом і одбатожили.
– Ви мені покажете, як грати цю пісню?
– Це не пісня, це – марш. І вчитися треба серцем. Але дивися: трум, трум, ту-ру-ру рум, трум, трум, ту-ру-ру рум… – щоб струни дзвеніли в лад з приструнками.
Стояв перед суворим козарлюгою з мужнім обличчям, пишними, розлетистими вусами, тендітний, з ніжним, майже дівочим обличчям, ледь кирпатим носом з ластовинням довкола нього, й ловив серцем музику.
Любисток давно пішов, а він сидів на пенькові й грав. Не вловив усе точно-точнісінько, щось замінив, щось пропустив, щось додав, але відчував – виходило. До нього підійшла Марта, подала булочку. Булочка танула в роті. Вона не вперше пригощала Северина, чомусь саме його. Марта – жінка статурна, повна, литкаста, з тугими круглими стегнами, невеликими губками й бистрими очицями. Вона – помічниця головної пекарки, пече булочки, коржики, марципани, всілякі пундики, пече дуже вправно й наділена чималою свободою та повагою. Він іноді, коли з високих панів нікого немає – виїжджають кудись, – бачить її в гурті дівчат і молодиць, вони збираються в кінці господарчого двору поспівати, заграють з солдатами, конюхами. Й дуже сміливо заграють, Северин бачив, як вони попарно зникають то в якомусь прикомірку, то в дверях конюшні. То й не дивно: приклад панів заохочує, в палаці розпуста, імператриця мала одного коханця – Шубіна, тепер іншого – Розумовського, якого, правда, поки що не помітно, щоб збиралася міняти, фрейліни й камеристки граються з камердинерами, лакеями, в усьому палаці витає дух вільності, легковажності, доступності.
Наступного вечора Северин знову грав на бандурі на тому самому місці. Й знову підійшла Марта. В обох її руках було по плетеному кошику.
– Допоможи мені донести додому кошики, – попросила.
Йшли довго. Вже посутеніло. В повітрі пахло вологою з моря, нагрітим каменем, солоним духом оселедців, які вивантажували біля крамниці. Жила Марта на околиці в старому дерев’яному будиночку. Аж дивно було, що в Петербурзі є такі будиночки. Жила з якоюсь старою, але Северин зрозумів, що то не її мати. Вона зачинилася в якійсь комірчині й не виходила звідти. Марта запросила Северина вечеряти. Їв курятину, якісь пундики з маком і медом. Марта сказала одразу, щоб він лишався ночувати, пани поїхали в Царське Село, а йому йти містом поночі не зовсім безпечно. Собі постелила на ліжку, а йому – на лаві, один кожух наспід, другим укрився. Зійшов місяць, заглянув до кімнати, половину якої займала піч. Северин вовтузився на незвичному місці.
– Тобі там мулько, йди сюди, – покликала Марта. – Йди, йди, я не з’їм.
Северина обійняла тривога. Він уже багато знав про жінок і чоловіків, якщо вони разом сплять, то не просто так.
– Перелазь через мене до стінки.
Ліг, присунувся до самої стінки, вона вкрила їх обох двома ліжниками. Й майже одразу притиснулась до нього. Була пухка, гаряча, притиснулася ще, він уже палав, а вона взяла його руку й поклала собі на груди. Рука йому затремтіла, взялася вогнем. І її рука блукала в нього в низу живота. І це терпіти було несила.
– Ну, ще ближче, – шепотіла вона йому в саме вухо, – ще. Лягай отак, на мене. І – сюди. Сюди, а тепер давай, давай, ще, ще, ще…
Северинові забило подих, він важко дихав.
– Ще, ще, ще! Так, тепер відпочивай.
Він відпочивав, а тоді все почалося знову, щоразу довше й довше. Й так кілька разів аж за північ, доки він не заснув. Пробудився вдосвіта. В хаті було світло. Марта дивилася на нього. Він почервонів, повернув голову до стіни.
– Соромитись нічого. Все було добре. І буде. Йди до мене. Отак, отак.
Повернувшись додому, Северин уникав козаків. Йому було й гарно – почувався дорослим чоловіком, і пік сором, раніше він з осудом дивився на багатьох придворних, а тепер так дивився й на себе.
Кирило всі дні пропадав в Академії, наводив лад. При цьому доводилось долати опір академіків, підтримуваних Тепловим, Шуваловим та іншими високими чинами імперії, які косо, зі стиснутими зубами дивилися на українців при дворі, кували свої підступні заміри. Кирилова діяльність трохи перервалася на якийсь час – Єлизавета вирішила його оженити на своїй родичці Катерині Наришкіній.
Сам Кирило не вельми переймався своїм одруженням, більше сидів в Академії.
– Щось ти не вельми радієш своєму весіллю, – хитро примружив очі Олексій.
– А мені байдуже, – знизав плечима Кирило. – Однією більше… Вистачає й фрейлін.
Олексій похитав головою.
– Ти забуваєш про гріх Божий…
– Кожен для чогось створений, – безпечно відказав Кирило. – Один для подвигів, другий для роботи, третій для їжі, четвертий для любові. Це – я.
– Цебто для гріха?
– Можливо. Треба ж давати роботу Богові.
– А тобі не страшно?
Весіллям займалась Єлизавета. Вона взагалі любила видавати заміж своїх фрейлін і навіть покоївок, женити камердинерів.
З церкви молоді приїхали до палацу, на порозі українці обсипали їх за звичаєм житом-пшеницею, а коли зайшли до бальної зали, Єлизавета подарувала Катерині діадему, а Кирилу обсипану діамантами шаблю. Подала знак, заграла музика, і вона повела, повела його по колу в танку, а викінчивши коло, підвела до Катерини, яка стояла німо, боячись, що цариця забере собі й молодшого брата, як забрала старшого.
Канцлер був п’яний. Таке з ним траплялося рідко. Сидів у кімнаті з відчиненим у сад вікном, розвозив по столу калюжу з токайського вина, обкладав її стридіями. Воронцов теж випив багато, проте тільки вельми побілів. Думали одне, прагнули одного, але й боялися один одного.
– Знаєш, для чого це весілля? – запитав Бестужев.
Воронцов гидко засміявся.
– Хто ж не знає, для чого женяться.
– От ти, дурню, не знаєш. Єлизавета женить цього Кирила, бо він потрібен їй жонатим. Жонатий, отже солідний, може бути гетьманом.