Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
Єлизавета стояла посеред кімнати розчервоніла, гнівна, її очі палали вогнем.
– Ось так ти, сучка гольштинська!.. – На ту мить забула, що й вона певною мірою гольштинська.
Катерина впала на коліна, колінкуючи, підповзла до імператриці, обхопила руками за ноги, цілувала їх.
– Тітонько, матінко, я ні в чому не винна, ось хрест святий…
– Ще й хрест, – і хряснула кулаком у пику. Й била по щоках, по голові, по плечах, намагалася відштовхнути, але та впилася, як кліщ.
– Тітонько, за що ви… Я нічого-нічого.
– А листа Апраксіну писала?
Йшла війна між Московією і Пруссією. Фрідріх ІІ пройшов Саксонію, вже був на кордоні Австро-Угорщини, під опікою якої перебувала Саксонія; Австро-Угорщина – союзниця Московії. І тоді Московія послала військо на Пруссію, аби відволікти її. В кількох битвах головнокомандувач московітської армії Апраксін завдав поразки непереможному досі Фрідріху, той відступав, московіти налягали, й раптом Апраксін віддав наказ своєму війську на відступ. Той відхід був приголомшливий для Петербурга. Підозрювали якийсь підступ, підкуп. Це насамперед могли зробити люди, годовані на німецьких хлібах. Катерина підвела залите сльозами обличчя:
– Тітонько, хіба ви не здогадуєтеся, хто це міг зробити? Він обожествляє все прусське, він молиться на Фрідріха.
Він, звісно, – Петро ІІІ. Це було схоже на правду. Катерина звивалася, як змія. Чорні і білі плями миготіли, вже майже роздвоєний язик молов, молов.
– І солдати його охорони одягнені по-прусському. І все в нього прусське. І не любить він нічого нашого.
Це «нашого» мало полестити Єлизаветі. Ще один удар межі очі, але вже значно м’якший. І враз новий вогонь в очах:
– А гроші тобі Чарлз Вільямс давав?
І знову чорна хурделиця в голові Катерини: «Давав, і не раз».
– Тридцять тисяч гульденів, – Єлизавета жорстко.
Обсмалена мишка з полум’я метнулася в один кінець, у другий. Тридцять тисяч англійський посол давав двічі. Другий раз – нещодавно. І якщо Єлизавета питає про це – то кінець. Англія в союзі з Пруссією, отже, це зрада. Але чи знає про другу подачку Єлизавета? Тут уже вибору не було. Або – або!
– Дав.
– За що?
Тут вже Катерина застосувала здібності, яких не досягав жоден актор у світі. Повіки її опустилися, очі стали ніякові й блудливі водночас.
– А за що мужчина може давати гроші жінці?…
В Єлизавети брови злетіли вгору.
– Ах ти ж проститутка…
– Бийте, ріжте, каюсь… було. – Втрапила на потрібну їй стежку. – Не встояла. Така я…
– Але влежала, ха-ха-ха. Ну і як він?…
– Ой, він такий мужчина, такий мужчина…
– Який?
– Ласкавий, ніжний, не зглянешся, як ти вже…
– Під ним?
– Або на ньому.
Це була розмова двох куртизанок, а не царствених осіб, розпутних, розбещених, які не знали перепон на еротичному полі.
– Він кращий за інших?
– Кращий. Та куди там…
– А Гришка Орлов?
– Ну… він сильний мужчина. Тільки грубий. Мужик. Після нього всі кості болять.
Вони довго трималися цієї теми. Перебрали всіх знайомих. По тому імператриця відпустила Катерину. Поки вони розмовляли, в апартаментах великої княгині провадили обшук. Так, вона встигла спалити все листування з Апраксіним і Бестужевим, знайшли кілька листів-фліртувань з Чарлзом Вільямсом й ще з деякими коханцями.
Єлизавета ще кілька разів розмовляла з Катериною – та вже сиділа на дивані, дивилася відданими довірливими очима, всі підозри переводила на свого чоловіка Петра ІІІ, а всю розмову спрямовувала в інтимне, хтиве русло, яке Єлизавета сама дуже любила. Так Єлизавета й не довідалася нічого про її участь у змові, а вона й далі розважалася з коханцями, тоді як інші учасники невдалого перевороту опинилися в Сибіру, один тільки Бестужев був засланий у свій підмосковний маєток.
Безсонні ночі, часті переїзди, об’їдання і обпивання похитнули здоров’я імператриці. Якось, виходячи з церкви у Царському Селі, вона знепритомніла, і всі думали, що вона померла. Лесток пустив їй кров, вона відійшла.
Й ослабла: в піст, у пісні дні не їла ні м’яса, ні молока, ні яєць. А риби не любила, отож соління та квас. Клопоти про власне здоров’я забирали багато часу, в’яла краса, вона це бачила в дзеркалі, дуже непокоїлася. Хоч час і далі танув у розвагах: вечеря о десятій годині – все частіше в інтимному товаристві, а потім танці до ранку. На справи було мало часу, а вони тиснули, вимагали, від них нікуди було подітися. Багато нервів забрала війна: в Москві поранені лежали просто на вулицях, місця в госпіталях було мало, люди в дім поранених не брали – боялися зарази, пов’язані ланцем колодники волоклися по вулицях, обдерті, у виразках, просили милостиню – з того жили, вона бачила їх, мліла душею, але нічого не могла вдіяти, грошей не було, а урвати від купівлі дорогих закордонних строїв, коштовностей не хотіла. Одного разу на вулиці звідкілясь виметнулася юрба матросів, схопили коней за гнуздечки, обступили карету – вимагали грошей, кричали, що їм не плачено вже рік. Злякалася. Але машталір якось приловчився, вивернув шестірню, вдарив по конях. Пролунав зойк, прокляття. Вона розповіла про це Бестужеву, а той її «заспокоїв»:
– То тільки Петро Великий міг змусити босих і голодних солдатів марширувати в походах і йти на ворога, нам же треба гроші. Пропоную збільшити соляний податок і ліквідувати внутрішні мита в Малоросії, збільшивши зовнішні, нема чого гетьману Кирилу багатіти. Ми дуже багато волі дали Малоросії, треба брати її в шори. Я підготував указ, щоб Київ вилучили з підпорядкування гетьмана й поставили в пряме підпорядкування Сенату.
Імператриця мовчала.
Від того дня страх огортав її все частіше. Колишній грубник, хранитель спальні Василь Чулков брав матрац, дві подушки й лягав на ніч біля її ліжка в ногах. З ним спалося спокійніше. Спокій їй навівав також Олексій, великий, тихий, добрий, вона почала його просити, щоб знову спав у своїх двірцевих апартаментах. Іноді приходила до нього, після любощів засинала в його обіймах і спала солодко, медяно. Шувалов почав прискалювати проти Олексія око. Якось сказав, що імператриця має належати одному. Тоді Олексій розповів про те, що вони з Єлизаветою бачили в Лемешах, як до однієї качки залицялись два качури й вона їх приймала, вистачало обом, і печально усміхнувся.
…В Александрові каталися на човні, і хтось їй розказав, що тут Іван Грозний топив свої жертви, вона жахнулася й перестала туди їздити.
…Єлизавета лежала в постелі. Четверо камеристок лоскотали їй п’яти, одну вона двигонула ногою – щось їй не сподобалося, камеристки зіщулилися, запрацювали жвавіше. Олексій сидів на стільці в узголів’ї, тримав Єлизаветину руку в своїй руці – так вона засинала, він розповідав їй щось зі свого життя, найчастіше пастушого, – він не соромився своєї колишньої бідності – й вона слухала залюбки, уявляла себе пейзанкою біля корів, на природі, де тиша, спокій, де, як їй здавалося, самі любощі. В такий час міг у неї щось попросити для когось, прохачі найчастіше йшли до нього, бо знали, що тільки він може зарадити їхньому лихові, відвести незаслужену кару. Найчастіше через нього передавали свої клопотання земляки, одні хотіли відновити старі добрі порядки, інші клопоталися про власні добра. Їхні багатства множилися, це в свою чергу викликало заздрість і невдоволення петербурзьких вельмож. Багатьом кісткою в горлі була Україна, її родючі землі, розкішні ліси вабили й викликали непомірні апетити.
Розділ дванадцятий
Кирило Розумовський далі відновлював Батурин. Ходив по руйновищах Мазепиного замку, і в серці щось щеміло. То щеміла Україна. Він і не думав, що вона відізветься в ньому. Водночас усе тут нагадувало про покару за любов до неї – купи цегли з замку під ногами, зарослі лободою вали, комини згорілих хат, що стриміли в небо, обгорілі дерева. А внизу тихо й лагідно біг Сейм, і сонячні зайчики грали на його хвилях, на тих самих хвилях, у які солдати Меншикова скидали своїми багнетами дітей. Чомусь подумав про власних дітей, і в серці знову защеміло. Треба відроджувати все спочатку. Підростають діти, але якими вони будуть? Це непокоїло його.