Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
Обоз розтягнувся на кілька верст. Везли його двадцять три тисячі коней. Їхали через Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, до Козельця. Єлизавета відмітила контраст між двома краями: Московією і Україною. В Московії чорні немазані хати без садочків, села порожні, похмурі, людей на вулицях не видно, а в Україні вже в першому селі товсто-дубові хати біленькі, рясні сади, квітники біля хат, і скрізь на вулицях святково зодягнені люди, стоять, кланяються, махають руками, молоді й старі, поприводили малих дітей, і ті вимахують рученятами. Й дзвонять дзвони, грає музика – свято появи імператриці.
– Ти бачиш, як тебе в нас шанують, – брав Єлизавету за руку Олексій.
– І звідки, і як?…
– Добра слава йде попереду, а ми за нею.
Єлизавета, звичайно, не знала, що тут поклопоталася вся старшина, від генеральної до сільської, що це їй підказали з Петербурга, і Олексій, і Кирило, і духівник Єлизавети Федір Дуб’янський: як зустрінете, така вам буде й віддяка. Мости – через Есмань, Снов, інші річки – були обкладені вздовж вінками з квітів, листя й трави, перед в’їздами до міст стояли дерев’яні арки. Перед Глуховом карету зустрічала вся старшина: генеральні, полковники, сотники, значкові товариші, оточили довгими рядами з обох боків, оголили шаблі, сонце світило щедро, сипало іскри з шабель; урочистість, трохи аж моторошність, повисла в повітрі. Єлизавета не витримала й приклала до очей шовкову хустинку.
Увечері в Глухові Олексій довго розмовляв з генеральною старшиною. На прощання сказав:
– Не всяка справа зразу робиться. Крапля камінь точить, а серце імператриці не камінь. Пишіть уклінно, щоб нам вернули гетьманство і старі порядки.
Сьомого серпня старшина урочисто подала імператриці прохання (чолобитну) про відновлення в Україні гетьманства. Молодий Скоропадський сказав:
– Ми всі під крилом Вашої Величності й почуваємо Ваше материнське піклування. Але Ви далеко, і добре було б, якби Ваш нагляд здійснював тут чоловік, Вами настановлений.
В Козельці, на річці Остер, уже на них чекав будинок, у якому розмістилася цариця з усім вищим почтом. Будинок невеликий, але зроблений дуже доладно, навіть вишукано: шість колон парадного входу й по дві біля бічних – дубові, одполіровані до блиску, а потім пофарбовані білою фарбою, і сам будинок білий, чепурний, за ним з горба простиралася широка долина з Остром і крайкою лісу на овиді.
Обоз, обслуга розташувалися на луках, які тягнулися майже до самої Десни.
Наступного дня, в неділю, Єлизавета захотіла подивитися на Олексієве село Лемеші. До нього їх примчала запряжена двома сірими в яблуках рисаками карета. Єлизавета вийшла з карети й пішла вулицею. Олексій ступав поруч. На нього ринули спогади, він розчулився, рознервувався, то забігав наперед Єлизавети, то відставав. Підійшли до церкви. На паперті сиділа тільки одна старчиха, Гопченчиха, світила більмом лівого ока, висхла, обличчя в зморшках, одежина благенька, але чиста, в акуратних латках. Вона стала на коліна, вклонилася до землі:
– Храни тебе, матінко-царице, довгії літа, нехай килимом стелеться тобі під ноги наша земля, нехай ніколи не заходить над тобою сонце.
– Як гарно, – мовила Єлизавета. – Навіть наші придворні лестивці не вміють так.
– Це від щирого серця, – Олексій.
– Дай милостиню, – звеліла скарбнику й, бачачи, що той непевно длубається в калитці, мовила: – П’ятірку дай.
Скарбник невдоволено вийняв асигнацію.
– Це ж… пара волів.
– Не твоїх.
Коли Єлизавета переступила поріг церкви, Олексій нагнувся до старчихи:
– Бабо Оришко, беріть у руку гроші і швидко йдіть додому, не зупиняючись.
Церква була бідненька. Горіло тільки з півдесятка свічок, інші засвічував паламар. Він і шепнув Олексієві: «До вінчання». До Єлизавети підійшов попик, благословляв, клав глибокі поклони.
– Це ти тут співав?
– Тут. І в сусідньому селі Чемері, – і заусміхався, і аж плеснув у долоні. Й був схожий на кабешного хлопчика, й таким їй подобався особливо.
– Дай двісті рублів на храм.
У скарбника аж затрусилися руки, проте гроші дістав. Потім Олексій водив її по селу. Як верталися, зустріли весілля. Чинне, без вереску перезви, без п’яних гуків. Весілля зупинилося посеред дороги, наперед вийшов сивовусий, в новій чумарці козак, поблагословив царицю. З-за його спини виткнувся низенький мужичок з тацею, на якій пляшка та чарка.
– Випийте, матінко, за здоров’я молодих.
На нього зацитькали, тягнули за поли свити, де ж таки, цариця буде пити посеред дороги сільську горілку, він зґрасувався, подався назад, але Єлизавета ступила вперед, узяла чарку. Промовила урочисто:
– Щастя, добра, многії літа. – І вихилила всю.
Минули управу – нову хату під очеретом, і тут назустріч Єлизаветі та Олексієві з вулички виступила молодиця й зупинилася як укопана. Лице зашарілося, в очах застрибали сполохані вогники. Молодиця була надзвичайно гарна. Повні чіткі губи, кругленьке личко, брови, як два серпи.
– Здрастуй, Харитинко, – мовив Олексій.
– Здрастуйте… – пробелькотіла й майже побігла назад у вуличку.
Єлизавета посміхнулася, посварилася пальчиком.
– Чого вона так почервоніла?
– Ми з нею корів пасли.
– Тільки пасли корови? Чи й ще щось?
– Вона, Лізо, тоді була ще майже дитина.
– І, звичайно, таємно кохала тебе. Тебе ж не можна було не кохати.
– Може, й кохала. Але тріньки-тріньки, по-дитячому.
– А де ж ви пасли корови?
– А он там, на пастівнику, на Заячому Крузі.
– Ходімо труди. Далеко-далеко.
– Дуже далеко не можна. Там рокити, мокрий луг, болотистий.
Єлизавета махнула рукою, щоб ніхто не йшов за ними. Скинула французькі черевики з золотими метеликами – Олексій підхопив їх, ступала босими ногами, тихенько зойкала, але йшла. Так дійшли до кущів верболозу. Колишня копанка посередині розлилася, заросла ситнягом. По той бік озерця плавали дика качка та селезень. Він кружляв навколо неї, витягав шию, покахкував, аж поки качка присіла у воді й він скочив на неї. А потім плавали вдвох, він пірнав, уверх лапками, шукав корм, а далі поплив, поплив попід ситнягом у далекий кут, що його майже й не видно було. І тоді раптом з очерету ліворуч виметнувся інший селезень і, поспішаючи, аж кипіла вода під лапками, рвонувся до качки й стрибнув на неї. Вона не втікала. Перший селезень помітив суперника й помчав до качки, погрозливо крякаючи, погнав суперника по озерцю, загнав далеко в ситняг і повернувся до качки. Певно, качурів було більше, ніж качок, не всім вистачало пари.
– Зараз він їй дасть, – сказала Єлизавета. – Битиме морду.
– Я ж тобі не б’ю!
– ?!
Але качур знову кружляв у любовному танку довкола качки, простягав над водою лапку, напинав над нею крильце, терся шиєю об шию, і врешті вона знову присіла у воді й він скочив на неї.
– У них просто. Всім вистачить. – Єлизавета оглянулася. – А тут гарно. Ще одна пташка дивиться на нас з гілки.
– Волове очко.
– Нехай дивиться.
Вона обійняла його за шию. Їй хотілося пастушої екзотики. Вона хилила його на траву. А йому згадалася Василина.