Останній неандерталець
Шрифт:
— Врятуйте нас, ми падаємо, падаємо, падаємо… — Слово “падаємо” повторюється в кінці першого речення сімнадцять разів.
Якщо не допоможете, загинемо, загинемо, загинемо… — Це слово повторюється теж сімнадцять разів.
Можна поставити запитання: що значить — падаємо? Куди? Відповідь очевидна: корабель втратив керування і падає на Сонце, — математична траєкторія корабля веде до Сонця. Друге речення не потребує пояснень, воно закликає допомогти. Чому наприкінці кожної фрази слово повторюється сімнадцять разів — незрозуміло, математичний аналіз тут не дає результатів.
А. Павлов”.
Справді, чому слова повторюються сімнадцять разів? Мовна структура речень для землян незвична. Може, це особливість мови
І в той же час земляни приступили до практичних заходів, щоб врятувати інопланетний корабель. Симпозіум вчених перетворився на Комітет порятунку.
Ще раз було уточнено рух корабля. Найбільше зближення його з Землею становило сто вісімдесят тисяч кілометрів. Можливо, корабель вийде на земну орбіту? Ні, третя космічна швидкість не дасть змоги це зробити. Коли б можна було загальмувати корабель! Але як його загальмувати? Питання поставили перед інженерами і космонавтами.
Сполучені Штати виступили з проектом: вийти назустріч інопланетному кораблю, пришвартуватися до нього і, використовуючи двигуни ракет, перевести корабель на навколоземну орбіту. Було виділено два кораблі “Колумб”.
Радянські космонавти запропонували зустрічний проект: врятувати мешканців корабля, забравши їх на борт посланої для цього ракети.
Американський проект був простий, але викликав багато заперечень: чи пощастить зробити стиковку на третій космічній швидкості? Невідома форма, маса корабля; чи вистачить у земних кораблів пального на гальмування? В цьому полягала вразливість проекту. Але недосконалим був який завгодно проект, і коли радянські космонавти запропонували врятувати мешканців корабля, у них насамперед спитали: а корабель? Виходить, корабель з устаткуванням, з інопланетною технікою має загинути?
Сперечатися бракувало часу. Комітет прийняв обидві пропозиції — американську і радянську: якщо не вдасться загальмувати корабель, то докласти всіх зусиль, щоб урятувати екіпаж.
Перші вилетіли назустріч прихідцям “Колумби”. Капітани Джон Ріксток і Еддлі Хайт сподівалися зустрітися з кораблем на відстані трьох мільйонів кілометрів од Землі. Дороговказом для “Колумбіє” був лазерний промінь радянської космічної станції КС-І, що намацав корабель у темних глибинах. Рубінова стежка бігла по шляху корабля, мов червоний килим. Ріксток і Хайт шукали корабель радарами, ні на хвилину не втрачаючи зв’язку з мисом Кеннеді. Звідси телебачення через ланцюжок супутників транслювало пошук на земні станції. Коли на екранах “Колумбів” зблиснула перша точка, Земля, затамувавши подих, почала чекати зустрічі. “Колумби” розвернулися в глибині космосу і лягли на паралельний з кораблем курс, ждучи, коли він наздожене їх, і поступово збільшуючи швидкість, щоб іти поряд з ним, а потім здійснити стиковку. Точка на екранах зростала, перетворювалась на горошину, з’явилося зображення — металевий еліпсоїд. “Колумби” наблизилися
У носовій частині еліпсоїда виднілося кілька заглиблень неправильної форми, в одному з них виблискувало скло; згодом з’ясувалося, що і воно оплавлене, непрозоре. Зжована хвостова частина корабля стирчала обрубком. Певно, тут була система ферм і переходів, котрі вели до фотонного двигуна, але вибух знищив їх. На позивні корабель не відповідав, ніби на ньому не лишилося нікого живого. Та лінії на Землі продовжували танок, і не вірилося, що корабель мертвий. Очевидно, прихідці не мали змоги прийняти сигнали “Колумбів” і відповісти на них. Ріксток і Хайт почали маневр зближення. Але Ріксток поспішив, корабель його зіткнувся з кораблем прихідців, правий двигун вийшов з ладу, і, втративши швидкість, “Колумб” одразу відстав, щезнувши у чорному просторі, мов тінь.
Хайт діяв обережніше. Наблизившись з корми, він мацав по обшивці променем прожектора, шукаючи виступ, на який можна було б накинути трос. Таких виступів — деталей, оплавлених вибухом, виявилося кілька. Наблизившись, Хайт висадив на поверхню корабля космонавтів. Коли вони закріпили трос і повернулися назад, Хайт почав гальмувати. Проте інерція корабля була така велика, що сила двигунів “Колумба” не подіяла. Огорнутий полум’ям гальмівних дюз, “Колумб” мчав за кораблем, мов прив’язаний, поки трос не перегорів, як нитка. Усе це виглядало на екранах Землі жахливо… Друга спроба Хайта мало не скінчилася трагічно. Трос обірвався, кінець його вибив на “Колумбі” ілюмінатор, космонавтам довелося рятувати своє життя…
Було ясно, що загальмувати корабель не пощастить. Треба рятувати його мешканців. Космонавти Хайта, які закріплювали трос, повідомили, що вони чули всередині корабля стукотіння і скрегіт. “Ми падаємо, падаємо… Рятуйте!” — тривожно танцювали лінії.
Три радянські ракети “Росія-2” стартували після першої невдалої спроби Хайта загальмувати падаючий на Сонце корабель. Це були три ступені, що підтримували одна одну. Першою командував Валентин Громов. Він та чотири його помічники за допомогою плазмового пальника мали вирізати отвір на кораблі прихідців. Друга й третя ракети несли устаткування для розрізування і запас пального. Громов мав пришвартуватися до борту інопланетного корабля, інші ракети — стати поруч, щоб можна було збудувати перехід між головною ракетою і кораблем.
Маневр зближення пройшов вдало. Почалося спорудження містка. Велетенські пневматичні присоски закріпили на борту корабля кілька ферм, і на них встановили ґратчасті поручні. Ферми обгорнули сіталовою плівкою — утворився прозорий тунель, коридор від вхідного люка ракети до борту корабля прихідців.
На кораблі були живі, відповідали на стукіт, на звукові сигнали; мабуть, розуміли, що готується розтин корабля; шарудіння, скрегіт чулися біля того борту, куди підвели рятувальний коридор. Громов кілька разів обстукав коло, котре мав вирізати в броньованій стінці корабля, пустив у хід плазмового пальника.
Коридор заповнили повітрям. Адже склад атмосфери всередині корабля був невідомий. Сподівалися взнати це, як тільки пальник зробить отвір. Надіялися, хоч і не без побоювання, що там не метан і не якийсь інший вибуховий газ. А проте це був риск. Усій рятувальній експедиції доводилося ризикувати. Вважали, що повітряний тиск у коридорі врівноважить тиск усередині корабля. Було б гірше нічим не застрахуватися: атмосфера корабля миттю вийде через отвір у космос, живі істоти на кораблі загинуть. Звісно, вони могли вдягти скафандри, але земляни не були певні, чи немає пошкоджень всередині корабля після аварії. Скафандри могли зберігатися в інших, знищених фотонним вибухом, приміщеннях.