Останній рейс
Шрифт:
ПОХІД У МІЛІЦІЮ
Хлопці підійшли до міського управління міліції. Альоша зайшов до чергового, а Діма й Володя лишилися в сквері.
— Чого тобі, хлопчику? — підвівши голову, спитав майор.
— Мені треба самого головного начальника, — трохи ніяковіючи, але твердо сказав Альоша.
— А може, ми вдвох розберемось? — усміхнувся майор. — Спочатку розкажи, що в тебе, а потім, коли треба,
Альоша вважав, що його питання може вирішити лише начальник міліції, і взявся за ручку дверей.
— Зажди! — зупинив його майор, але тут задеренчав один з численних телефонів. — Черговий управління міліції Зацепін слухає вас.
Майор робив знаки Альоші залишитись, але той вислизнув з кімнати.
— Доведеться почекати, — сівши поряд з товаришами на лавку, сказав Альоша. — Начальник поїхав і заступник теж.
— Почекаємо, — згодився Володя.
— Чого нам тут стовбичити, — незадоволено буркнув Діма. — Прийдемо завтра.
— Знову ти за своє, — скривився Альоша. — Здається, домовились.
— Добре, чекатимемо, — з покірним виглядом відповів Діма. Та мовчав він недовго. — Де Вітя? Куди він пішов?
— А він сьогодні й не приходив, — відповів Володя.
— Не приходив? Що з ним? — запитливо подивився Діма на товаришів. — А що, як перукар його вбив?
— Кращого нічого не міг вигадати? — розгнівався Альоша, але тривога вже закралася йому в душу.
Занепокоївся і Володя. Вони зовсім забули про Вітю. Ще друзями називаються…
— Давайте не будемо думати й гадати, — запропонував він, — підемо до Віті і довідаємось, що з ним.
… В палісаднику хлопці побачили Надію Миколаївну. Тихенько мугикаючи собі під ніс якусь пісню, вона поралася біля клумби вогненно-червоних жоржин.
— Вітя в садку, — помітивши хлопців, сказала вона.
Широко розкинувши руки, в самих синіх з білою облямівкою трусах, Вітя терпляче лежав під палючим промінням сонця посеред невеликого острівка трави. На голові білів тюрбан з рушника.
Дорогою Альоша, Діма й Володя робили різні припущення, чого Вітя не прийшов, що з ним трапилось. Хіба кому-небудь з них могло спасти на думку, що заступник начальника НПВБ міг знехтувати своїми обов'язками, забути про присягу? А він — на тобі — живий і здоровий лежить, блаженно заплющивши очі, ніжиться на сонці. Від обурення ніхто не міг промовити й слова. Першим отямився Альоша.
— Пішли! — круто повернувся він. — Все ясно! Нам тут нічого робити.
Вітя почув голос і ледь-ледь розплющив очі.
— А, це ви, — позіхаючи підвівся він.
— Ні, це не ми, це тобі сниться! — вигукнув Альоша. — Якщо тобі начхати, наплювати на товаришів, не хочеш бути з нами, то відверто скажи… Так знаєш, хто робить? Так… — затнувся він, від хвилювання не знаходячи в своєму лексиконі слова, яке могло хоча б частково охарактеризувати Вітин вчинок. — Знаєш?!
—
Володя бачив, що ось-ось вибухне серйозна сварка. Альоша й Вітя нагадували задирикуватих півнів, готових кинутись у бій. Перш за все треба вислухати Вітю, а потім вирішувати.
Володя став між Вітею та Альошею.
— Стривай, Альошо! І ти, Вікторе, притримай язика… Та припиніть же!
Вітя й Альоша, намагаючись не дивитись один на одного, розійшлися в різні боки. Вперше за їхню довгорічну дружбу вони серйозно посварились.
— Скажи, чого ти не прийшов? — спитав Володя.
— Кинь, Володю, час гаяти! — втрутився Діма. — Почне зараз що-небудь вигадувати, виправдовуватись…
— Я не винен, мені нема чого виправдовуватись. Ех! А я ж їх товаришами вважав… — обличчя Віті скривилося в презирливій гримасі. — Хоча б поцікавились… — і він, махнувши рукою, відвернувся. Йому стало шкода себе, і він ледве стримався, щоб не заплакати.
— А ти розкажи, — примирливо почав Володя. — Звідки нам знати? Тому й прийшли… У тебе справді щось серйозне?
— Так, серйозне, — не зразу мовив Вітя.
Альоші і Дімі стало ніяково. Погарячкували й образили товариша. Зовсім іншим тоном, але все ще суплячись, Альоша сказав:
— Розповідай. Ми чекаємо. Чи накажеш просити тебе, навколішки ставати…
— Не треба мене просити… — і, трохи помовчавши, Вітя розповів: він уже зібрався на нараду, але змушений був поїхати з батьком на вокзал зустрічати сина його фронтового друга. Та це ще півбіди. Гірше, що батько категорично заборонив йому виходити з дому. Ось чого він не прийшов.
— Якби ви знали, як мені треба вас бачити. Я ж дізнався: прізвище перукаря — Вернасович, звати — Едуардом Павловичем, мешкає на Київській, дев'ять, квартира двадцять… Як тільки він зачинив перукарню, я за ним до самого будинку дійшов. Більше години чекав…
— Як ти взнав його прізвище? — спитав Володя.
— Дуже просто. Через хлопчаків. Вони в дворі у волейбол грали… Тільки-но Вернасович вийшов з дому, відразу ж подався в центр. Я — за ним. Зупинився він біля готелю «Інтурист». Постояв, постояв на розі, і ось тут з готелю виходить такий важний, пихатий пан, відразу видно — іноземець. Вернасович озирнувся на всі боки, підскочив до нього і щось швидко затараторив. А той відповідає: «Тре б'єн, месьє… Тре б'єн…»
— Ми французьку вчимо, — сказав Володя. — «Тре б'єн» — дуже добре, а «месьє»— пан.
— … Поговорили вони, поговорили, і разом у готель. Я теж поткнувся, але швейцар не пустив. Чекав-чекав, а Вернасовича нема й нема. Потім здогадався, що він через другий хід вийшов.
— Зрозуміла річ, — впевнено мовив Альоша, — що цей француз з Парижа — агент білогвардійців-монархістів. Вони всі в Парижі окопались.
— Бачиш, — дорікнув Володя Дімі, — а ти не хочеш заявляти. Адже іноземця треба негайно затримати.