Останній рейс
Шрифт:
— Ви не знаєте, де його можна знайти? — спитав Вернасович.
— Він поїхав з міста…
— Скоро повернеться?
— Думаю, що ні… Одержуйте, — відлічив Чернушкін гроші. — Дякую. Тепер я виглядаю на десять років молодшим.
— Вас як і раніше цікавить… — затнувся Вернасович, — іноземна валюта?
— Дивлячись яка. Італійських лір, наприклад, не візьму. Нестійка, нетверда валюта, курс увесь час падає.
— В мене франки.
— Нові чи старі?
— Нові, зрозуміла річ. Вчора ввечері біля готелю
Поторгувавшись, Чернушкін забрав франки і заскочив додому сховати їх. Відчинивши чемодан, він підняв друге дно і побачив загорнуті в пергаментний папір фальшиві ордени Радянського Союзу, якими в свій час його наділив Веттер. Втираючись у довіру до підпільників, Чернушкін використав їх разом з фальшивим партійним квитком і посвідченням радянського командира. Кілька разів він збирався викинути ордени, боячись тримати такий важливий доказ проти себе, але в останню хвилину відмовлявся од свого наміру. Мало що може статися, а може й знадобляться?
— Ось, голуб'ятка мої, і знадобились, — усміхнувся Чернушкін, прикріплюючи підробки до піджака.
Глянув у дзеркальце і скривився.
— Е, забагато начіпляв…
Зняв орден Вітчизняної війни, Олександра Невського та Червоної Зірки, залишивши два Червоного Прапора.
По дорозі до Сахна випадково побачив у газетному кіоску книжку відомого фокусника Арутюна Акопяна з інтригуючою назвою «Фокуси на естраді» і купив її.
Ще здаля помітив Чернушкін Вітю біля палісадника і поруч з ним якогось високого на зріст ледь-ледь сутулого чоловіка. «Мабуть, сам Сахно».
За два кроки до них він зняв з голови капелюха й стримано вклонився.
— Чернушкін… Сергій Олександрович. Якщо не помиляюсь, ви Вітин батько?
Сахно ствердно кивнув головою і простягнув руку.
— Сахно Валентин Филимонович…
— Ви мені пробачте, можливо, з педагогічної точки зору моя поведінка не цілком виправдана… Я, так би мовити, втрутився в питання виховання вашого сина. Не довідавшись про вашу, Валентине Филимоновичу, думку, я поквапився запросити Вітю в цирк… Але я був так зворушений, побачивши вашого хлопчика… Та ви, сподіваюсь, зрозумієте… — і він для більшого враження навмисне зробив паузу. — В роки Великої Вітчизняної війни фашисти мою сім'ю, сім'ю партизана, вивезли в Бухенвальд і замучили дружину та двох хлопчиків… — Чернушкін вийняв хусточку і, відвернувшись, приклав до очей.
Валентину Филимоновичу стало шкода цієї вже немолодої людини, що втратила найдорожче — сім'ю.
— Тепер один як палець… Сім'ю заводити пізно, за плечима п'ять десятків… Хотів узяти на виховання сироту з дитбудинку, але робота в мене така… — він урвав свою розповідь важким зітханням, — завжди на колесах… До війни і після демобілізації я був маніпулятором, а от уже два роки
Валентин Филимонович мовчав. Хіба допоможуть слова в такому горі?
Чернушкін провів по обличчю рукою, ніби відганяючи сумні спогади.
— Що минуло, того не повернеш… Ми з Вітею чекаємо вашого рішення. Сподіваюсь, не заперечуватимете, якщо він проведе один вечір зі мною в цирку. Обіцяю очей з нього не спускати і доставити в повній цілості.
— Чи зручно?.. Він заважатиме вам…
— О, що ви!
— Сергію Олександровичу, але він ще й не обідав…
— Не турбуйтесь, Валентине Филимоновичу! Ми пообідаємо в кафетерії.
— Тату, я не хочу їсти! — вигукнув Вітя.
— Ну що ж, я не заперечую.
Вітя хотів бігти одягатися, але Чернушкін зупинив його.
— На, візьми, — віддав він книжку. — Рік тому її мені подарував автор, мій хороший приятель Арутюн Акопян. Прочитаєш, сам зможеш фокуси показувати.
Лишившись удвох з Сахном, Чернушкін сказав:
— Ой, пробачте, Валентине Филимоновичу, якось так вийшло, що я вас не запросив. Може, поїдете з дружиною? Дуже цікава програма…
— Дякую, але дружина ще не прийшла з роботи. І ми якось не збирались.
— Валентине Филимоновичу, я не наполягаю, щоб обов'язково сьогодні. Давайте іншим разом.
— Не знаю, навряд чи зможу найближчими днями вирватись.
— Що, дуже зайняті на роботі? Служба службою, але треба і про відпочинок подумати.
Сахно якось мимоволі пройнявся повагою до нового знайомого, груди якого прикрашали два ордени Червоного Прапора, і довірливо сказав:
— Я зараз проваджу ревізію на одній фабриці… Розкрадачі…
— Ні, ні, — підніс руки Чернушкін. — Ваші службові таємниці мене зовсім не цікавлять. Я працівник мистецтва і далекий від цих справ… Навіть якось не віриться, що в нашій країні можуть бути негідники…
— Необізнаній людині, звичайно, важко повірити, — згодився Сахно, — що є негідники, які розкрадають тисячі, десятки тисяч… Взяти хоча б цю фабрику. Там звили гніздо досвідчені шахраї на чолі з головним бухгалтером.
— Повірте, усіх цих покидьків, якби на те моя влада, розстрілював би без суда і слідства. Ви хочете мені заперечити, але яке може бути до них правосуддя, милосердя?
«Взяти та одразу запросити на завтра в Ясне на рибалку? Тоді і з хлопчиськом морочитися не треба. Здається, він мені довіряє… А якщо розбовкає домашнім? Ні, не годиться… Краще завтра зустріну його біля фабрики і скажу, що з сином скоїлося лихо: в Ясному він на річці випадково напоровся на корч… Сахно, звичайно, помчить зі мною на край світу…»
Радісний, сяючий вибіг Вітя.
— Я готовий, Сергію Олександровичу!
— Бувайте здорові, Валентине Филимоновичу. Сподіваюсь, ми ще з вами зустрінемось…