Останній заколот
Шрифт:
“От тобі й отаман, — прошепотів, — а закликав визволяти Україну! Грабіжник поганий, не гірше за Таргана!”
Думка про Таргана остаточно зміцнила його рішення — Чміль поклав саквояж на місце й подався назад до підліска. З кишені Грунтенкової свитки стирчало руків’я нагана. Микита навшпиньках, затримуючи дихання, підкрався до отамана, витягнув зброю, відскочив на кілька кроків, і, вже не криючись, зареготав голосно й переможно.
Грунтенко розплющив очі, прокинувся і побачив Чмеля. Солодко потягнувся і запитав:
— Усе гаразд?
— Куди спутані дінуться…
Тільки тепер Грунтенко побачив у Микити наган.
— Ти чого? — запитав раптом стривожено. — Чого із зброєю бавишся?
— Щоб від бандитів боронитися! — заявив Чміль і нахабно посміхнувся.
— Які ж тут бандити? — Грунтенко помацав кишеню своєї свитки, не знайшов нагана й зблід. — Ти навіщо взяв мою зброю? — запитав, уже все зрозумівши. — Віддай…
— Е-е, ні… — Чміль почав підводити руку з наганом, Грунтенко відсахнувся і загорлав:
— Ти що, збожеволів?!
— Ні, отамане, не збожеволів. Навпаки, порозумнішав.
— Микито, — сказав Грунтенко прохально, — я витягнув тебе з багна, я напоумив тебе, завдяки мені ми відкололися від загону… Без мене ти ніколи б не заволодів скринею…
— Пане отамане, — заперечив Чміль, — а хто казав: дбай тільки про себе! От я й подбаю. Одна ваша валізка…
— От що! — нарешті дійшло до Грунтенка. — Ти знайшов мій скарб…
— Не твій, отамане, а мій. Буде справедливо, коли я позбавлю тебе награбованого.
— Ти не зробиш цього! — Грунтенко ще намагався говорити упевнено. — Бо сам не зможеш перейти кордон.
Чміль зареготав знущально:
— І це кажеш ти! А сам знаєш: гроші усе зроблять… Я не поспішатиму, я заведу знайомства в прикордонних селах, за маленьку частину твоєї валізи, отамане, мене на руках перенесуть через кордон!
— Не вбивай мене… — Грунтенко поповз до Чміля, плутаючись пальцями у траві, раптом кинувся вбік, намагаючись уникнути кулі, та Микита першим же пострілом дістав його — отаман упав горілиць, широко розкинувши руки.
— Й не таких стріляли… — задоволено прошепотів Чміль і дмухнув у чорне дуло нагана.
37
Мальцев ніколи не думав, що час може тягнутися так довго. У місті, коли стежив за Швайковським чи садибою Павловського, все ж були якісь розваги. То пройде бабуся з кошиком, і починаєш розмірковувати, звідки вона йде й що несе додому, то війне спідницею гарна дівчина або молодиця — дивишся на них з приємністю й мимоволі порівнюєш з Лідою. Навіть ігри дітлахів на подвір’ї розвіюють нудьгу, а тут, на цвинтарі, тільки горобці та синиці, іноді з’явиться якась бабця чи дідуган, молоді приходять на Байкове рідко, у них своїх клопотів вдосталь, коли вже покійників згадувати?
Прилетіла чергова зграйка горобців, поцвірінькали на сусідній горобині, ворона сіла на тополю, подивилася підозріливим і всевидячим оком на двох чоловіків, що зранку б’ють байдики серед могил, осудливо
Мальцев подивився вслід вороні — літають тут усякі! — й скосив око на Осьмушка. Той простягнувся на траві, підмостивши під груди вишар та листя, заглибився в якусь книжку: либонь, цікава— ворушить губами й нічого не бачить довкола.
Чомусь Василеві стало образливо: одні пильно несуть чекістську варту й стежать за появою ворогів трудового народу, а інші під час виконання службових обов’язків дозволяють собі розваги, то більше, читанпя якихось явно дореволюційних книжок. Хотів зауважити Осьмушкові, та утримався: Тимоша подумає — Мальцев дере носа, тиждень, як призначили оперуповноваженим, а вже з начальницькими замашками.
— Що читаєш? — тільки й запитав.
— Пушкіна.
— Цікаво?
Пушкіна Мальцев також вивчав у школі, але геть-чисто забув. Покопирсався в пам’яті й видобув рядок:
“Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” Проказав його вголос і додав:
— З дворян був твій Пушкін, отже, поміщицьке кодло… Кріпаків мав, це я точно пам’ятаю, бабцю ще якусь експлуатував, примушував її казки розповідати… — Подумав і додав: — Але начебто нічого був дворянчик, слова наші, пролетарські, знав і використовував: товарищ, верь… Та мені більше вірші Дем’яна Бєдного подобаються. От слухай, Осьмушко: “Как родная меня мать провожала, вся родня моя тогда набежала…” Чуєш, як здорово! Це тобі не якийсь Пушкін…
Осьмушко глянув на Мальцева хитро. Закрив книжку й сказав з явною підковиркою:
— Ти, товаришу Мальцев, хоч і оперативний уповноважений ДПУ, але в літературі не дуже-то петраєш.
— Ну й що: Дем’ян Бєдний — пролетарський поет, а Пушкін — дворянський, тут і петрати нічого!
— Ні, ти послухай, сам почав: “Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” А далі? А далі що? “И на обломках самовластья напишут наши имена”. Збагнув: “на обломках самовластья”, тобто Пушкін уже сто років тому пашу революцію передбачав і що ми царат скинемо. І вітав цю революцію.
Мальцев шморгнув носом.
— Ну й біс з ним, Пушкіним, — сказав примирливо. — Читай… — Він повернувся горілиць, та споглядання неба й хмарок на ньому не принесло задоволення. Подумав: добре, ясна погода, у дощ вони б тут, на кладовищі, промокли до кісток і змерзли, а сьогодні пригріває сонце — жити можна. Потягнувся солодко, примружився і замугикав ледь чутно якийсь нескладний мотивчик, однак раптом обірвав його і запитав:
— Ти, Осьмушко, чого до нас прийшов?