Останнi орли
Шрифт:
— О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона єлеєм помастила рани душi моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гiдний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи гiдний я молитов найсвятiшого папи? — промовив схвильованим i навiть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.
— Приниження паче гордостi, — похитав головою плебан, — найсвятiший бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залiзо вогонь горнила. В насильствi iнодi виявляється велика любов: ми караємо дiтей своїх, люблячи їх i бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслiдувало
Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.
— Святий кардинал обiцяє ощасливити нас незабаром своїми одвiдинами, — виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. — Вiн привезе тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.
— Ох! — зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, i кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врiзується в нього з болем, викликає новi бурi, але не дає менi бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою менi немає, немає й забуття! Нi в запалi гнiву, нi в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я вбачаю караючу десницю…
— Боже! — скрикнув, пiднiсши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою?
— Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворяє, а роз'ятрює.
— Розумiю, вельможний жадав дiтей…
— Не говори, отче, про дiтей…
— Тобi, коханий мiй пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама i Сару… А може, провидiння, заради твого ж добробуту, вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повiдай, вельможний, духовному отцевi своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.
— Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?
— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй своїй територiї католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi країни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма народами Польщi i яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д'горi. — Рим звертається до Речi Посполитої, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне володiти зброєю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно вже вiдреклося вiд хлопської вiри й припало до лона нашої церкви, мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, — викорiненi, єретична iєрархiя i попи знищенi… i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися до хитрощiв, напiвзаходiв, — просто принизливо! Пора смiливо завдати рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!
— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.
— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавiшав плебан, — схизматка Росiя починає втручатися в нашi справи i навiть насмiлюється пiдносити голос до наказiв i погроз!
— О Єзус-Марiя! — з жахом мовив Кшемуський.
— Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя має єдиний привiд для втручання — це турбота про своїх одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновiрцiв — i приводу б не iснувало; отже, для знищення цього
— Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого з шляхти їхнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?
— Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймнi поки що нiхто не стане на завадi — то повiр, сину, хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь — переконливi… Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.
— Але ж минуле дає iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було спокусити прокляте бидло.
— Минуле — не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних… А римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити схизму.
Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокостi, а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот:
— Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян повибивати, не пускаючи нiкого за креси… Людей дасть i Волощина… там голодних — не злiчити… Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а все iнше само прийде… Господь тодi воздвигне об'єднану духом Польщу й возвеличить її понад усi держави, а поборникiв об'єднання церкви вознесе в оселi горнiї!..
— Так, це велика думка, навiяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всiх.
— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi вiд непосильних трудiв гостi.
Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом'ятий надмiрностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани, черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий, кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi, олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.
Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбраннi — рожевому атласному жупанi й срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.
Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб, похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до першої гранiтної лави, що стояла бiля грота, вiн важко на неї опустився.
— Ху, важко, Фелiксе, — вiддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. — Вже не приймає стiльки утроба, як колись… C'est la viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину — без кiнця-краю… i як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!