Останнi орли
Шрифт:
Тим часом весь сад уже був освiтлений i очам вiдкрилося чарiвне видовище: на всiх деревах уздовж алей були порозвiшуванi рiзноколiрнi лiхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зiрочками; та особливо чарiвним був став, залитий кривавим вiдблиском запалених на березi смоляних бочок: наче розтоплений чавун, вiн свiтився й вихоплював з темряви блiдо-рожевi обриси мiстечка, розкинутого на протилежному боцi.
— Чудово! — милувався цiєю картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звiдки вже починався крутий спуск гори. — Хвалю… У пана добродiя багато смаку…
— Будуть, ваша ясновельможнiсть, — з догiдливою усмiшкою шанобливо схилив голову губернатор. — Його мосць староста — улюбленець Кiприди, то вона повинна потiшити його душу прекрасним.
— О? Коли так, то гостиннiсть панська мене полонить цiлком, — примружив очi Потоцький, — i я, чого доброго, покину свiй Канiв i оселюся в пана…
— Був би невимовне щасливий, — схрестив на грудях руки Кшемуський.
— Хе-хе! Я набридну… Але панська привiтнiсть i гостиннiсть безмежнi… i я неодмiнно напишу моєму приятелевi князевi Олександровi про надзвичайну гречнiсть пана и попрошу в нього дозволу переселитися… — Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: — Нi, без жартiв, i замок, i сад, i природа тут чарiвнi… В мене, правда, ширше… i грандiознiше… Днiпро, звичайно, посперечається з цiєю калюжею, одначе й тут принадно. Ось i мiстечко гарно вирiзьблюється з темряви; шкода тiльки, що не дуже виразно — якби з тилу сильний вогонь, — вiн ефектно б осяяв i костьол, i магiстрат, i всi високi будiвлi.
— А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.
— Що пан надумав? Мiстечко палити?
— Воронь боже! У мене там по той бiк хлопського селища складенi величезнi ожереди соломи, то я ними й освiтлю мiстечко.
— Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.
— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потiм уже i їхнi хлiви.
— Ну, коли так, то й прекрасно…
Кшемуський поспiшив вiддати потрiбнi розпорядження. Пан пiдчаший, найближча в iнтимних справах особа, доповiв мiж iншим губернатору, що дiвчини, попової вихованки, першої, на його думку, красунi в мiстечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справдi кудись вiдлучилася, але що вiн неодмiнно її розшукає.
— Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклi абощо.
— Слухаю, ясновельможний пане!
— Неодмiнно, — додав губернатор i почав щось таємниче шепотiти своєму довiреному.
А той тiльки все вклонявся та казав:
— Слухаю, все буде зроблено.
Тим часом дами, ждучи процесiї, посiдали на терасi, а чоловiки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похiд, вихоплений, як висловлювався господар, iз садiв Магомета.
В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився оркестр; тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потiшнi вогнi, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп'яли пожадливi погляди в широку просiку, що вела до альтанки.
Але процесiя не з'являлася: ждали господаря. Панi Ядвiга була роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.
Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк її в якихось справах подався на
Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до гостей, але тут його перестрiла дружина.
— Ти збожеволiв чи що? — накинулась вона одразу на чоловiка. — Залишив вельможного гостя… затримуєш процесiю…
— Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цiєї самої процесiї, а тепер ходiмо: все буде гаразд…
У цей час пiдiйшов до нього маршалок i доповiв, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.
— Турбувати мене такими дурницями! — гнiвно гримнув Кшемуський.
— Провчити б слiд… — додала панi.
— Падам до нуг, — пробурмотiв зблiдлий маршалок, — я його вижену зараз же!
— Нi, поклич негайно сюди! — грiзно звелiла панi Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!
За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав очима i раз у раз вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.
— Ну? — кинув йому губернатор.
Вiд того грiзного "ну" мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й вiн, затинаючись, перериваючи мову зiтханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:
— Ваша ясновельможнiсть, наш опiкун i заступник, будьте батьком, захистiть во iм'я господа бога i його святої правди…
— Ну! — ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.
— Нашiй церквi, во iм'я Iоанна Предтечi, що на фiльварках, здавен, з дня її фундацiї, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену й князем Олександром…
— Ну?!
— Ао отцi базилiани вiдняли її й вивезли звiдти до себе на тiк той хлiб, який ми сiяли й жали, — останнiй наш прожиток.
— I добре зробили.
— Але в нас є княжi записи, вони внесенi i в мiськi книги, вiдомi й братству.
— Ти ще нагадуєш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! — ляснув вiн у долонi, i на цей поклик з'явилося кiлька челядникiв.
— Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.
Упав приголомшений старий у ноги своєму катовi й заблагав:
— Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…
Пiсля того, як вийшла панi губернаторова, товариство ще бiльше збентежилось: тi, що ждали урочистої процесiї, почали шепотiтися помiж собою, кпити одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i шукали очима господарiв, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, якi ремствували на зволiкання з забавою.
Текля страшенно хвилювалась; вона помiтила, що веселий настрiй в товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч… У когб б спитати, де її названi батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нiкого iз знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.
— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко пiдiйшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвiнким голосом: