Останнi орли
Шрифт:
А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання i повне похiдне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманцiв надiю, що такi орли захистять їх з жiнками й дiтьми вiд гайдамакiв. Нарештi iз замкової брами виїхав на сiрому жеребцi губернатор, позаду — Гонта з Шафранським, а за ними — кавалькада вирядженої й озброєної до зубiв шляхти.
— Шановнi мiщани, городяни й пiдданцi князя, а також пишна шляхта, що з'їхалася пiд захист нашої неприступної фортецi! — урочисто звернувся до натовпу губернатор. — Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надiйний щит од стрiл i мечiв ворожих. Крiм нашої випробуваної в боях i вiдданої надвiрної дружини пiд проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас пiд корогвами є
Над юрбою, мов порив бурi, знявся гомiн, — не то радiсний, не то загрозливий, — i одразу ж ущух.
— Ми отримали вiстi, нiбито зграї бидла пiд проводом розбiйника, скаженого пса Залiзняка й запорозької наволочi, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повiрити в можливiсть такої нечуваної дуростi й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили вiдповiдних заходiв. Комендантом фортецi, а отже, i начальником усiх сил її, як мiлiцiї, так i шановного лицарства, — я призначаю випробуваного у боях, вiдомого стратега й фортифiкатора, його мосць пана Шафранського!
У вiдповiдь залунали схвальнi вигуки i вгору злетiли шапки.
— Шановному ж довудцовi надвiрної дружини, нашому сотниковi Гонтi, я доручаю нагляд за околицями Уманi; вiн стане на дорозi, що йде з Лисянки, i розжене гайдамацькi банди, в разi вони зважаться наступати, а якщо стрiнеться з переважаючими силами ворога, тодi, давши їм вiдсiч, вiдступить до Уманi й приєднається до її оборонцiв!
Мертвою мовчанкою зустрiла юрба цi слова. Кожному було ясно, що вiдправка єдиного регулярного вiйська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, є нiчим не виправданий риск, який може мати фатальнi наслiдки: шлях на Умань iде степами, його видно з усiх бокiв, i ворог, помiтивши вiд'їзд з фортецi вiйська, може вдарити з протилежного боку й вiдрiзати Гонту зовсiм; крiм того, вiдправка двох тисяч козакiв проти п'ятдесяти, — а дехто вважав — проти сотнi тисяч гайдамакiв, — здавалась усiм божевiльною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зiм'яти; та й, зрештою, зустрiвшись вiч-на-вiч зi своїми кревними братами, одновiрцями, чи встоять козаки перед спокусою єднання?
Усе це iнстинктивно зрозумiла або вiдчула серцем юрба, а тому пiсля кiлькох секунд важкої мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремi вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зi зв'язаними руками вiддають на погибель гайдамакам?" — що незабаром переросли в загальний крик… Младанович зблiд, пишне панство збентежилося… Але Гонта, виїхавши наперед, звернувся до схвильованого люду iз палкою промовою:
— Високошановнi городяни! Вашi нарiкання свiдчать про вашу надiю на вiрне вiйсько й про страх з приводу його вiд'їзду з фортецi… За таку втiшну для нас думку я сердечно дякую вам i вiд себе, i вiд хороброго козацтва! Та дозвольте менi заспокоїти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю мiста, а тiльки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовнi — тодi ворог мiг би вночi, потай, пiдповзти i вдарити на сонних. Я виступаю з Уманi, щоб оберiгати ваш сон, щоб при першiй появi розбiйникiв затримати їх, дати вiдсiч i поспiшити на захист рiдного й любого нам мiста… Може, ви затаїли сумнiв щодо моєї вiрностi? Але ж я присягався перед господом богом… Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шукає, де глибше, а людина — де лiпше; та де ж менi може бути лiпше, нiж у князя? Хто менi може дати бiльше добра, як князь? То який же дiдько спокусить мене? Втiкач-гайдамака з Сiчi чи що? Коли вам i
Натовп спершу понуро мовчав, та чим далi говорив Гонта, тим яснiшi ставали обличчя слухачiв, а при останнiх його словах уже почувся схвальний гомiн i вигуки:
— Правда, правда! Ми тобi вiримо!
— А моїх козакiв що може схилити до вiроломства? — вiв далi сотник. — Тижневий грабунок, за який буде тiльки одна нагорода — шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхнi сiм'ї звiльнено вiд усяких повинностей i поборiв, а тепер iще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вiрнiсть при втихомиреннi хлопiв дарує їм у вiчне й спадкове володiння i садиби, i землi, по десять моргiв на душу.
— Спасибi князевi! Пошли йому, боже, вiк довгий! — збуджено загомонiли козаки, щиро зрадiвши з князiвського дарунка.
Сара слухала Гонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумнiву: сотник лукавить i двоєдушничає, щоб виїхати з мiста й вiддати його в гайдамацькi руки… А вона мовчить i не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Гонту, то гайдамаки будуть розбитi, замордованi…
Цi душевнi муки довели дiвчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах i майже втрачала свiдомiсть… Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачi:
— Господи! За що ти поставив мене помiж двома мечами?! Сусiди кинулись були до дiвчини, та, глянувши в безтямнi очi, одвернулися, зрозумiвши, що страх i горе потьмарили її розум.
— Чи вiрите ви тепер, дорогi земляки, менi й моїм козакам? — на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.
— Вiримо! — одностайно вiдповiла юрба.
Тут нервове збудження Сари дiйшло до крайньої межi, й вона, зiбравши останнi сили, крикнула:
— Не вiрте: вiн зрадник!
Крикнула i впала, мов нежива, бiля дверей синагоги.
Метушня, що було знялась поблизу дiвчини, лишилась непомiченою серед загального збудження й звукiв урочистого маршу надвiрної команди, яка вирушала в похiд.
XXV
Найда iз своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; i лише переконавшись, що погоня вiдстала, спокiйно поїхав далi, в душi дякуючи боговi за свiй порятунок. Усi повеселiшали, гнiтюча мовчанка змiнилася гомоном, жартами й дотепами. Загiн без особливих пригод досяг Довгого лiсу, перепочив там, пiсля чого отаман вирiшив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нинi головнi сили Залiзняка.
Отець диякон, добре знаючи всi стежки, всi нетрi та яруги Мотронинської пущi, вивiв загiн на вiрну дорогу, й надвечiр того ж дня гайдамаки вже пiдiймалися на круту монастирську гору. Нi в Довгому, нi в Мотронинському лiсi вони нiкого не зустрiли, а їм дуже хотiлося дiзнатися про успiхи повстання; цiкавiсть i тривога пiдганяли подорожнiх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загiн поїхав швидше… Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навiть перед самим монастирем шлях був безлюдний — жодної живої душi не побачили гайдамаки, а по-друге, — у вечiрнiй час чомусь мовчали дзвони.
— Тривожиться дух мiй, — сказав диякон Найдi, зненацька осадивши коня. — Що нiкого ми не зустрiли дорогою, це ще не бiда: усе живе пiшло в загони, та й годi… А от що дзвони мовчать напередоднi свята… то це не гаразд.
— Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня пiдганяю, — мимохiть зiтхнув отаман i гукнув, обернувшись назад: — Пильнуй! До зброї!
Усi вiдразу насторожились, перевiрили зброю i, натягнувши повiддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибинi лiсу, густiшаючи бiля корiння могутнiх дубiв, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнiтюча, мертва тиша.