Останнi орли
Шрифт:
Ну, завернули. Вiд одного пораненого дiзналися, що то справдi був наїзд — тiльки не гайдамацький, а лядський. Чортовi панки-ляшки давно вже вигадали собi забаву: переодягаються гайдамаками та пiд нашим iм'ям i грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.
Рушили ми мерщiй до двору… думка була — застукати гайдамакiв панських зненацька, та їх уже й слiд пропав: знедолили українського шляхтича, та й — гайда! Повернули ми назад, коли чую — в огнi крик. Я туди — полум'я вже охопило стелю… жар сиплеться… задушливий дим хмарою стелеться… Пробiгаю один покiй — нiкого; чую — у сусiдньому покої
— То це ви мене врятували? — скрикнув отаман i кинувся обнiмати свого рятiвника й другого батька.
— Атож, тебе, мiй сину! — запорожець мiцно притис до своїх грудей голову Найди i поцiлував його в лоб. — Тебе, кохане дитя! Як глянув тодi, то й прикипiв до тебе серцем навiки. Усе моє горе немов покрилося цiєю знахiдкою. Але де ж менi, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нiкого й нiчого у мене не зосталося — нi кола, нi двора, нi родини, сирота кругом, тiльки й зосталося роду, що Сiч-мати, — от я i вирiшив одвезти тебе туди, довiрити матерi своє єдине й кохане дитя. Там, на зимiвнику у дiда Свердла, я й улаштував тебе, а братчикiв попросив доглянути, до розуму довести й звитязi лицарськiй навчити.
— Пам'ятаю, пам'ятаю, — жваво заговорив Найда. — I пасiку, i дiда… Вiн любив мене й пестив, розповiдав про походи, про ворогiв України, говорив, що козак для того й народжується на свiт божий, щоб захищати од ворогiв-панiв рiдний люд i рiдну вiру…
— Еге ж… Дiд помер, а тебе згодом узяв пiд свою опiку кошовий i приставив двох доглядачiв.
— Квача й Передерихату? Я цих добре пам'ятаю: i суворi, i людянi. А при них уже кожного року навiдувались до мене й ви, батьку мiй, привозили всякi гостинцi й дорогу зброю.
— Приїжджав, приїжджав, мiй любий, — розчулено мовив запорожець. — I тi хвилини були найщасливiшi в моєму життi, та я не хотiв тобi признаватися у всьому — ще зарано було… А от коли ти став лицарем i в походах показав свою звитягу — я подумав: "Ну, нинi вiдпускаєш раба твого, господи, з миром", — є в мене кому передати свою помсту, свої надiї… є й грошi для цього.
— I присягаюся святим небом, — палко вигукнув отаман, — що батько в менi не помилився: я помщуся цьому гаспидовi, цьому сатанi Кшемуському так, як не снилося й звiру Яремi!
Запорожець схопився руками за отаманове плече й засмiявся таким моторошним хрипким смiхом, що Найда мимохiть здригнувся, а серце його похололо.
— Я вiрив i вiрю, що син… — тут старий урвав мову i якийсь час мовчав. — Та коли, — почав вiн знову, — ти несподiвано пiшов у ченцi — це мене замалим не вбило! Адже я невiдступне, мов тiнь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навiть твої думки… I раптом, у розквiтi твоєї слави, тодi, як усе товариство вшанувало тебе довiр'ям, — ти щез, зник безслiдно, невiдомо
Старий запорожець мiцно стис Найдину руку i, ще бiльше хвилюючись, вiв далi:
— Але в стократ тяжче менi стало, коли я дiзнався, що ти пiшов у ченцi… О, з моїм горем не могло зрiвнятися нiщо! Присвятити тобi все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, — i нараз побачити твою зраду! Так, зраду, — наголосив запорожець, до болю стискаючи Найдi руку. — Тому що тiльки зрадник може думати про порятунок своєї душi в той час, коли гине рiдний край!..
Найда весь спаленiв, а потiм побiлiв, наче полотно. Старий важко перевiв дух i заговорив хрипким од хвилювання голосом:
— В першу мить я хотiв убити i тебе, i себе… Та серце мене стримало, воно пiдказало менi, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав… я благав бога… I ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я вiд думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!
— Батьку, як ви могли подумати таке? — гаряче промовив отаман i знову весь спаленiв вiд незаслуженої кривди.
— Так, я батько тобi по духу, але не по плотi, — з болем сказав запорожець. — А от якби ти зустрiв свого рiдного батька, хiба б ти не залишив для нього всiх нас? Хiба б ти не перейняв усiх його думок, його… — старий замовк i впився очима в. Найдине обличчя.
— Але ж ви самi казали, що батько мiй був український шляхтич. Та коли б вiн був єврей, турок, поляк — присягаюся вам, я на нього не промiняв би вiтчизни! Тепер нiхто й нiщо не вирве України з мого серця!
— Так, так! — скрикнув дiд, задихаючись вiд якогось несамовитого збудження. — Сину мiй! Радосте моя! Втiхо моя!
Вiн палко обняв названого сина i якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тiльки, як сильно билося серце старого i з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей…
— На тебе надiюсь, у тебе вiрю, — через хвилину заговорив дiд, злегка вiдхиляючи од себе Найду й з невимовною гордiстю вдивляючись у його прекрасне обличчя. — Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубовi за дiтей i за батька…
— Присягаюсь, — урочисто промовив отаман.
— Вiрю, вiрю… — прошептав запорожець i, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголiв'я.
Смертельна блiдiсть вкрила його обличчя, очi заплющились… Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою i прошепотiв:
— Нi, нi, сину, моєї залiзної натури радiсть не вб'є. У цей час почулися чиїсь кроки…
До келiї ввiйшов Петро й доповiв, що все уже готово до вiд'їзду, ворота полагодженi й нещаснi мученики похованi.
— Поставили й хреста, — додав вiн, — не встигли тiльки високої могили насипати.
— Насиплють їм могилу думи й пiснi нашi, — похмуро вiдказав отаман. — I тiєї могили вже нiхто не зруйнує. До ранку ще далеко?
— Вже свiтає.
Почувши Петровi слова, дiд розплющив очi.