Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi.

Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:

— Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе.

— Про мене? — з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина.

— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.

Прiся

несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi.

— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, — звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе…

Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у неї виступили сльози.

— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим… Ой господи! — Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя.

— Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь бiди…

— Спокiй! — з болем скрикнула Прiся. — Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дiється з вами? Я виплачу очi свої, серце моє розiрветься… Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас!

Прiсин голос урвався.

— Спасибi тобi за ласку, дитино! — нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. — Тiльки чого це ти так тривожишся за мене?

У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все її тiло затряслося вiд судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв її i пригорнув до грудей.

Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло.

Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав:

— Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За моїм байдаком iде крута хвиля, вона заллє, розiб'є твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихої пристанi.

— Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! — в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка.

XXVI

Лисянський замок був милi за двi од Вiльшаної, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного

лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодої красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамної вежi засурмили. Передовий — то був отець диякон — пiд'їхав ближче.

— Хто ти? — гукнули з вежi.

— Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а їде вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi…

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити — друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi.

— А хто у нас тепер за регiментаря? — з височини вежi спитав осавула сам губернатор.

— Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом… — вiдповiв диякон.

— А звiдки вiн туди прибув i коли?

— Прибув вiн учора… Звiдки — пан капiтан краще знає… а я чув, нiбито вiд його ясної мосцi, пана тутешнього губернатора.

Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелiв одчинити браму.

Гостей вiн зустрiв у своїй параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди — до її послуг — i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росiї — вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми.

Пiсля короткої бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно.

Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване своє врятування.

Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi — в Печерах або серед козакiв? — подумав сам собi отаман. — Ото славна штука буде!"