Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Той мовчки вилiз на козли. Машталiр стьобнув довгою пугою, переднi конi стали дибки, дишловi рвонули, i ридван, хитнувшись з боку на бiк, важко рушив з мiсця.

Слiдом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучi вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, комплiментом, вiтанням; знялася хмара куряви i вкрила весь поїзд золотаво-сiрим серпанком. Левандовський показував машталiровi дорогу, котру, мiж iншим, усi в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потiм на перехрестi бiля корчми взяти праворуч i гiн троє проїхати на Вiльшану путiвцем, попiд узлiссям.

А там уже, мов на долонi, буде видно хутiр. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в срiблястiй зеленi верб та осокорiв; вiн лежить у мальовничiй долинi, схили якої засадженi прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пiрамiдальних тополь, а серед них бiлiє критий черепицею будиночок; з темної зеленi лип i дубiв визирають теж червоними плямами покрiвлi iнших будiвель. Через став тягнеться гребля, а в кiнцi її виблискують колесами гомiнливi млини — все це видивляється в чистi води ставу й немов смiється iз затишних куточкiв зеленi. Левандовський у думцi вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болiсно стискалося серце. Звичайно, хiба мiг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалiй… та й образити можуть: хiба ручиться хто за стриманiсть цiєї дикої орди?

Такi думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, i воно щемiло вiд болю й туги…

А екiпаж, похитуючись, котився далi, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутiр… Раз вiн звернувся й до Левандовського:

— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

— Вночi з зав'язаними очима знайду своє гнiздечко.

— Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тiльки посмiхнувся. Екiпаж саме зупинився бiля корчми. Вискочив корчмар i почав догiдливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусiд, а тому вiн i звернувся до нього iз звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторi.

Гершко лаконiчно вiдповiв:

— Нiчого, пане, не знаю.

— I дружини моєї не бачив?

— Може, пане, бачив, а може, й нi…

— Як — може? Хiба не був на хуторi?

— Може, був, а може, й не був…

— Гайда! — перервав цей дiалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього вiд страху аж пейси спiтнiли… Вiн не знає, з ким говорить i про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї панi розпитаєш про все. Гей, рушай!

Екiпаж знову покотився попiд темним лiсом. Праворуч мiсцевiсть понизилась i заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.

"Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звiдти до мого двору їхати хвилин п'ять, не бiльше… Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжнiй наїзд. Добре, що я в першому екiпажi, — зараз її заспокою… Ех, коли б уже скорiше додому! Як менi тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нiчого не вдiєш: у нас же немає закону й немає захисту вiд свавiльного насильства можновладцiв, ну й змушений бувати, запобiгати… Ех, нещасний край! Тiльки й спочиваю душею в моєму гнiздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сiм'ї!"

Дорiжка звивалася то узлiссям, то гадючкою втiкала пiд тiнь високих ясенiв; на одному закрутi її, пам'ятав Левандовський, уже видно було вузьку свiтлу смужку ставу… i тепер вiн з нетерпiнням ждав того мiсця, але не дiждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кiнчається лiс… Зараз, ось iз-за цiєї купи дерев, так i

блисне в вiчi плесо ставу, вигляне й хутiрець-Щасливий господар його не одривав погляду вiд останнiх кущiв високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, i Левандовський скрикнув вiд жаху, божевiльне витрiщивши очi: нi ставу, нi млина, нi саду, нi будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.

— Ой! Я божеволiю!.. Де ж це все? Провалилося? — залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.

Кшемуський з єхидною посмiшкою торкнувся колiна Потоцького.

— Дружина… дитя! — приголомшений ударом, прохрипiв Левандовський i впав непритомний з козел.

Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замiсть смiху та веселощiв, усiх охопило моторошне почуття.

— Пiдведiть скорiше цього дурня, облийте водою, — захвилювався Кшемуський, — од перепою сам збився з дороги i, як баба, ще й непритомнiє.

— То панський жарт — потiха! — зауважив Потоцький.

— Геть-чисто все розiбрали за одну нiч i вирiвняли… — самовдоволено вiдповiв Кшемуський.

Челядь i гостi кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.

Спiльними зусиллями пощастило нарештi повернути Левандовського до життя, але вiн так i не отямився. Опритомнiвши, нещасний схопився на ноги й, волаючи "рятуйте!", кинувся був бiгти до свого хутора, який, iз злої, пекельної волi, провалився крiзь землю. Та Левандовського наздогнали i втримали; тодi вiн забився на руках у челядi й почав усе на собi рвати.

— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Пояснiть йому, що й хутiр, i сiм'я його не пропали, а що вiн тiльки збився з дороги!

Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн їх не чув i не розумiв; з божевiльними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям i пiною коло уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.

— Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники великої i славної Польщi! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в кровi потоне все i вашi родини… чужа нога наступить п'ятою на вашi груди!

Збентежений господар зовсiм розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та при вельможних свiдках було незручно, до того ще й гостi були очевидьки приголомшенi словами божевiльного.

На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано прискакав iз замку.

Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебнiший кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави й Києва тривожнi вiстi.

На останню звiстку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунцiя схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.

Гонець тим часом передав губернатору листа вiд дружини його, ясновельможної панi Ядвiги.

Лист був лаконiчний, змiст його був такий:

"Знову пiдкинуто в замок таємничу записку, писану тiєю ж самою рукою; в нiй говориться те ж саме, що й ранiше: "Оплакане вами живе i завдасть вам ще бiльше слiз!"

Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю…