Останнi орли
Шрифт:
Iз спотвореним вiд жаху обличчям вона чiплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який iде на дно…
— Молись, молись! — тремтячим голосом, сповненим урочистостi й жаху, мовив священик i пiдтягнув дiвчину до великої iкони розп'ятого Христа. — Йому молися!.. Вiн один всемогутнiй… Вiн урятував i отрокiв у палаючiй печi… Молися, проси чуда… Вiн усе може…
Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янськi слова з єврейськими i благальне простягаючи до iкони руки та б'ючи себе кулаками в груди…
Гамiр
Ось кривавим блиском спалахнули вiкна, усю церкву багряним сяйвом освiтила заграва; пролунав страшенний гуркiт, вiд якого задрижали стiни, i в ту ж мить дверi храму розчинилися навстiж пiд натиском юрби.
— Гайдамаки! — не своїм голосом крикнула Сара i, заслiплена жахом, знов кинулася до священика.
Але то були не гайдамаки… З несамовитими зойками до церкви вбiгли єврейськi жiнки — старi, молодi, дiвчата. У багатьох на руках були дiти…
Церква сповнилася риданнями й криками.
Сара зрозумiла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жiнок теж прибiгла шукати порятунку в ньому, й тепер нiхто з гайдамакiв не повiрить їй. Сарi, що вона прийшла сюди як справжня християнка.
— Замикайте дверi, завалюйте вхiд! — кричав хтось iстеричним голосом.
— Хрести, хрести всi надiньте! Берiть у руки iкони, Єгова заради дiтей простить нам! — чулося вперемiж з риданнями.
— Молiтеся, молiтеся Христовi-спасителю, молiтеся зi мною разом, — проголосив, тремтячи, блiдий священик, з'являючись у царських вратах i високо пiдносячи напрестольний хрест. — Його кличте, вiн всесильний i благий, вiн може убогим стiнам цього храму дати неприступну мiць залiза, вiн може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молiтеся… Милосердю Христа немає меж.
Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений вiри, сльози, що котилися по лагiдному обличчю, — все це привело юрбу в екзальтацiю, — серця жiнок жарким полум'ям охопила судорожна остання надiя.
— Змилуйся! Змилуйся! — закричали вони, падаючи на колiна й простягаючи до священика немовлят. — Молися за нас, хрести нас! Ми вiримо в твого Христа!
— Нi, нi! — зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, i на амвон вискочила страшна стара жiнка з розпатланим сивим волоссям. — Прокляття тому, хто це зробить! Мовчiть, божевiльнi, ваше вiдречення не врятує вас од смертi. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввiйдiть же на той свiт, не опоганенi хлопською вiрою. Прокляття на голову того, хто посмiє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у кровi дiтей своїх, нехай духи пекла терзають його й пiсля смертi!..
Моторошний голос старої змусив усiх замовкнути. Жiнки мимохiть озирнулися i завмерли, прикутi до мiсця якоюсь незбагненною силою.
Сара вискочила з вiвтаря, з жахом глянула на страшну жiнку — i нараз пiзнала її. Це була Рухля… Але не та, хитра й вкрадлива, котру дiвчина звикла бачити у Кам'янцi, — нi, перед нею стояла зловiсна фурiя, вiд самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикi прокляття.
— Покайся, покайся, безумна! —
Та страшенний грюкiт у дверi заглушив його слова. Жiнки несамовито закричали. їхнiй крик злетiв пiд склепiння i вiдразу затих. Усi занiмiли в моторошному чеканнi…
Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнiшого. "А може, Петро з ними… — останнiм вогником спалахнула надiя в душi дiвчини. — Може, це вiн ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!.." — Задихаючись од стримуваних ридань, Сара пiдвела очi на осяяний загравою пожежi образ Христа.
I в цю мить дверi з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки.
Сара швидко озирнулась… Це були страшнi люди, їхнi очi палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всiх бiгли отаман Неживий i диякон.
— Змилуйтесь, ради бога! — заволали жiнки, падаючи на колiна й простягаючи до гайдамакiв руки.
— Ради бога?! — громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. — Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.
— Ми, ми! — залунали довкола вигуки; але їх заглушив владний голос Рухлi:
— Нi, нi! — закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. — Нiхто з нас не хреститиметься, будьте ви проклятi!
— За коси витягнiть стару вiдьму, — звелiв Неживий.
Козаки пiдскочили до Рухлi, i в цей час вона побачила небогу.
— Саро, Саро, до мене! — заволала стара. З грудей дiвчини мимоволi вирвався крик.
— Дочку, дочку до матерi! — загукали гайдамаки. Усi озирнулися на Сару.
Блiда, з палаючими, немов чорнi дiаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпiли вiд подиву.
— Нi, цю залиште! — понуро мовив Неживий. — Я її беру собi… Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам'яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомнiла: синагоги, костьоли й iншi будiвлi, котрi височiли довкола майдану, були охопленi пожежею; гуготiння полум'я, трiск i гуркiт будинкiв, що падали в огнi, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамакiв — все це зливалося в один жахливий рев.
— Тягнiть сюди столи й ослони, несiть мед i горiлку! — наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сiв за стiл на чiльне мiсце й поруч себе посадовив Сару.
Почалася гульня…
Тим часом Петро, увiрвавшись до мiста, взявся розшукувати наречену.
Гершка, який стрiляв у пана гетьмана, вiн пiзнав одразу i тому зрозумiв, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але вiн не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.
Не знаючи, куди бiгти, Петро хотiв був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жiночий крик… Щось знайоме почулося Петровi в тому голосi; вiн кинувся туди, звiдки лунав крик, i натрапив на гайдамакiв, що бенкетували за довгим столом.
Бенкет уже кiнчався. Отаман Неживий стояв бiля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнiлу дiвчину, її кучерi, що спадали з плечей густою хвилею, вiдразу привернули увагу Петра.
— Сара! — вигукнув вiн не своїм голосом i в одну мить опинився коло Неживого..