Останнi орли
Шрифт:
Так, це була Сара; але її блiде обличчя здавалося мертвим, очi були заплющенi.
— Жива, вмерла? — схопивши дiвчину за руку, крикнув Петро.
— А тобi яке дiло? — суворо спитав Неживий, вiдштовхуючи парубка.
— Я скрiзь її шукав, вона моя наречена! — з вiдчаєм гукнув Петро.
— Аз сьогоднiшнього дня моя! — перебив його Неживий.
— Змилуйтесь, порятуйте! — кричав парубок. — Сам пан гетьман засвiдчить, що вона моя наречена!
Вiд розпачливого крику Петра Сара опритомнiла; її вiї затремтiли й пiднялися, i… раптом дiвчина впiзнала коханого.
— Петро! — несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого,
Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анiтрохи не розжалобило, навпаки — вiн ще бiльше розлютився.
— Пусти дiвчину! — гримнув отаман, пiдступаючи до Петра з палаючими очима.
— Хоч убий мене на мiсцi, — вигукнув Петро, — а я не поступлюся; ходiмо до гетьмана, нехай вiн нас розсудить, — присягаюсь, що погоджуся з усiм, що вiн скаже.
Сльози Сари й горе Петра, якого у вiйську всi любили, зворушили гайдамакiв.
— До гетьмана, до гетьмана! — закричали навколо.
— Добре! — промовив Неживий. — До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!
Отаман мiцно схопив дiвчину за руку i потягнув вулицею, Петро пiшов слiдом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.
Через кiлька хвилин вони вийшли на одну з бiчних, не зачеплених пожежею вулиць.
Посеред вулицi за довгим, заставленим горiлкою, медом i всякою їжею столом в оточеннi старшини сидiли Гонта, Залiзняк i Найда. Козаки їм прислужували, Прiся була тут же.
Процесiя на чолi з Неживим, що вiв якусь красуню, вiдразу привернула до себе загальну увагу.
— А що там, дiтки? Петре, i ти тут? — звернувся до парубка Залiзняк. — Що трапилось? Розповiдайте!
— Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш… — почав Петро, затинаючись вiд хвилювання. — Сара… Наречена моя…
— Сара? — скрикнула Прiся, спершу не пiзнавши у цiй блiдiй, змученiй жiнцi своєї колишньої подруги. — Жива, здорова й тут з нами!..
Вона кинулася на шию Сарi, й обидвi подруги залилися гарячими сльозами…
Залiзняк, Гонта й Найда вислухали розповiдь Петра i, на загальну радiсть усiх гайдамакiв, звелiли вiддати дiвчину йому. Вирiшено було спершу охрестити її, а потому вiдгуляти весiлля.
Залiзняк i Гонта були за весiльних батькiв, а за дружок — Прiся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих.
Молодих щедро надiлили грiшми й подарунками. До пiзньої ночi гуляли козаки. На другий день Петро випросив собi дозвiл перевезти Сару на лiвий берег, щоб там знайти їй безпечний притулок.
Залiзняк охоче згодився на це й дозволив козаковi цiлий мiсяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прiсю їхати з ними, та вона рiшуче вiдмовилась.
Розпрощавшись з товариством, щасливi молодята нарештi залишили страшне мiсто й подалися мостити собi для щастя й кохання затишне гнiздечко…
А Умань горiла… Далi зоставатися в палаючому мiстi було неможливо. Гетьман наказав вивести вiйська в чисте поле, до Чорного лiсу.
ХХVIII
Пiсля здобуття Уманi весь край, вiд Бiлої Церкви до запорозької границi, був у руках народу; усiх панiв, економiв, посесорiв i орендарiв повстанцi прогнали або знищили, — один тiльки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залiзняк i доручив Найдi взяти його… Про це вони умовились iще в Уманi, але гетьман вiдрядив побратима з сотнею козакiв лише з нового табору.
За провiдника взяли диякона, бо вiн пробув у Лисянцi та її околицях майже два тижнi й мiсцевiсть вивчив
З Уманi до Лисянки загiн дiстався за два днi, без пригод i перепон; не тiльки якихось польських команд, жодної живої душi не зустрiли гайдамаки на безлюднiй дорозi. Надвечiр вони пiд'їхали до лiсу, який майже до самого замку тягся пологим узгiр'ям, а праворуч збiгав схилом до рiчки.
Вiд узлiсся до замку лишалося миль зо двi, але їх треба було проїхати лiсом та ярами, по бездорiжжю. Заглибившись у хащi, отаман дав перепочити змореним коням i зiбрав раду, в якiй взяли участь диякон, колишнiй кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвiдчений дiд. Усi погодилися, що вночi, та ще в таку темряву, — а нiч справдi була безмiсячна, небо обклали важкi хмари, — їхати небезпечно i лiпше переночувати в лiсi, щоб на свiтанку рушити в дорогу. Але потiм Найда заперечив проти цiєї пропозицiї: напад на Лисянську фортецю мiг вдатися тiльки глупої ночi, — виходить, цiлий день довелося б стояти за сто крокiв вiд замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крiм стратегiчних мiркувань, нiмiло серце вiд журби за Дариною i поривалося до неї з усiєю силою бурхливого кохання… Тодi диякон запропонував скористатися з нiчної темряви iнакше: поїхати не лiсом, а полем, попiд лiсом, — удень чи при мiсячному свiтлi їх iз стiни замку, звiсно, побачили б, а в такiй пiтьмi нiякий бiс i за десять крокiв нiчого не помiтить. Найда схвалив цю пропозицiю, додавши, що за двоє гiн вiд замку все-таки треба звернути з поля в лiс i спуститися до самої рiчки.
Вирiшили їхати через годину i, прибувши на мiсце, роздiлити загiн надвоє: однiй частинi розташуватись нагорi поблизу головної брами, а другiй — спуститися до нижньої; за гасло, що брама вiдчинена, верхньому загоновi правитиме крик сови, а нижнiй загiн пiсля пострiлу повинен через стiну пробратися в сад, добiгти до замку i, виламавши згадуванi вже дубовi дверi, вдертися до губернаторських покоїв, а через них у замковий двiр; сам же отаман з десятком молодцiв пробереться в тайник i спробує вiдчинити головну браму.
Близько пiвночi загiн щасливо досяг призначеного мiсця, i Найда зi своїми хлопцями пiсля довгих пошукiв у густому тернику знайшов нарештi завалений камiнням вхiд до пiдземної галереї.
А Кшемуський з дружиною не спали вже третю нiч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокiйно спати останнiм часом… Три днi тому до головної брами прибiг натовп євреїв i, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втiкачi з Уманi — вони й розповiли, що мiсто в руках гайдамакiв. Ця звiстка приголомшила й губернатора, й гарнiзон: не ждав i не гадав нiхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озброєна юрба… Досi кожен вважав становище Лисянського замку i своє перебування в ньому цiлком безпечними: всi були певнi, що повстанцi, обложивши Умань, стоятимуть там добрий мiсяць, а тим часом вiд коронних вiйськ прийде надiйна пiдмога… I раптом — Умань упала в огнi й руїнах; пiдмоги тепер нема вiд кого чекати й з дня на день жди, що перед стiнами замку з'являться незлiченнi сили лютих ворогiв.