Останнi орли
Шрифт:
Уже другу нiч подружжя Кшемуських проводило в молитовнi, розташованiй мiж спальнею й кабiнетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сiли перепочити. Усi їхнi думки були паралiзованi жахливим передчуттям неминучої смертi.
— I той юний лицар, який справив на мене таке незабутнє враження, i вiн ошукав нас! — промовила панi Ядвiга. — Обiцяв негайно повернутися з регiмента-рем i пiдмогою, та, певно, й забув про свою обiцянку.
— А може, його вбили гайдамаки? — зiтхнув губернатор.
— Ой, на бога! Не кажи такого… Не край мого серця… Я й так змучилася…
— Чуєш? У кабiнетi завелися щурi…
— Що-о? — опам'ятався Кшемуський. — Якi щурi?
— А ось прислухайся!
Тепер з кабiнету долинув тихий скрип i якесь пiдозрiле шарудiння, немовби хто пролазив через вузький отвiр. Щось брязнуло.
Губернатор зблiд, схопився був на ноги, але знову опустився в крiсло.
— Ай! Хтось ходить там, — скрикнула панi, та вiд страху в неї перехопило подих i з горла вирвався ледве чутний хрип: — Це злодiї!
— Цсс! Анi слова! — Кшемуський затис дружинi рота й шепнув їй на вухо: — Це не злодiї, а зрадники…
Переборовши жах, вiн кинувся в куток i натиснув ногою на якусь педаль. У стiнi почувся глухий стук. Шарудiння в кабiнетi вiдразу стихло.
Губернатор на руках винiс з молитовнi панi Ядвiгу, знепритомнiлу вiд страху.
А в кабiнетi стояв Найда, випростуючи занiмiлу вiд напруження спину; за ним уже пролiзли й обережно обмацували стiни ще четверо козакiв. Зненацька за стiною у тайнику немовби щось обвалилося. Усi занiмiли в тривожному чеканнi… Минула хвилина, друга… — нiхто з їхнiх товаришiв бiльше не з'являвся в отворi…
Отаман кинувся назад, на кiлька схiдцiв спустився в пiдземну галерею i наткнувся на якусь брилу, що загородила вхiд; за нею було чутно метушню i стурбованi голоси… Найда спробував зрушити брилу, та вiдразу зрозумiв, що це не пiд силу людинi.
— Поспiшайте назад! Ми вiдрiзанiї — крикнув вiн. — Нехай диякон iз загоном мерщiй перелазить через огорожу й здобуває замок… Ми ще спробуємо вiдчинити браму.
Потiм, повернувшись у кабiнет, Найда прошепотiв до товаришiв:
— Нас пiдстерегли… Та хоч би там що — гайда за мною! Тiльки швидкiсть i вiдвага ще можуть урятувати нас!
Навпомацки отаман знайшов дверi в коридор; вiн знав, що в кiнцi його були сiни з двома виходами: один вiв до брами, другий — у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товаришi… Але тiльки-но вiн вийшов у сiни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей-То були слуги Кшемуського. Попереду їх стояв сам губернатор, що вiдразу пiзнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усi приймали, вважаючи його за польського лицаря.
— А! То ти ось яка птиця! — зловiсно мовив губернатор.
— Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це iм'я! — твердо вiдповiв отаман, дивлячись прямо в вiчi ненависному вороговi. — Шкода, що мене схопили твої посiпаки, а то ми звели б старi рахунки, пане губернаторе.
— Якi рахунки? — здивувався Кшемуський. — Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?
— Чим?
Найдинi слова так вразили губернатора, що вiн спершу й слова не мiг промовити, тiльки цокотiв зубами вiд злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:
— Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!
— На шибеницю! — ревнув нарештi Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловiсного пророка.
Отамана потягли в двiр…
У цей час надiйшла стривожена панi Ядвiга й, побачивши полоненого, заточилася.
– Єзус-Марiя! — хотiла вона крикнути, але голос у неї обiрвався. — Що це коїться? Наш коханий гiсть, славний лицар вiтчизни…
— Не хто iнший, — перебив дружину Кшемуський, — як хлопський шпигун, довудца гайдамакiв, диявол iз пекла, проклятий Найда!
— Ой, води! — скрикнула панi губернаторова i, коли б не офiцери, якi стояли поблизу, впала б додолу.
— Ти, люба, не тривожся! — почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'ятi. — Цей схизмат не вирветься з моїх рук, нi! Вiн був у нас тодi з пiдступною метою: вивiдати потаємнi ходи… i хотiв по-зрадницькому, як Юда, продати нас… Але тепер вiроломний зрадник у моїх руках i за кiлька хвилин його повiсять!
— На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так… Цього не може бути… Це жахливо… Вiн не може бути злочинцем… Хiба такi очi… i голос… можуть бути у розбiйникiв? — голосила панi, не тямлячи, що говорить i чому захищає Найду.
— Що ти? Що ти? — силкувався припинити потiк її диких, несамовитих слiв губернатор. — Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобi ж кажуть, що це Найда… заклятий ворог наш… Вiн i сам признався, тут щойно всiм погрожував смертю… проклинав нас… Вiн не поляк, вiн — хлоп!.. Вiн шпигун i зрадник!
— Ой боже мiй, що ж це? — ламала руки панi губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатiї до Найди.
Тим часом жовнiри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.
— Що ж це? Невже заради примхи… через незрозумiлий жаль… уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.
Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серцi давно замовклi струни… I тепер вони бринiли, немов забута пiсня, гамуючи злобу й навiваючи якусь дивну розчуленiсть. Отамановi раптом стало жаль свого молодого життя… "Умерти на порозi щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашнiше! Та де вона? Може, губернатор уже вiдпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б… А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку пiднялося на ноги… вона б на гамiр прибiгла перша… Чи не кинув її у льох цей негiдник?" — такi думки роїлися в головi Найди, й вiн, щоб вiдтягти якось час, лагiдно мовив до Кшемуської: