Останнi орли
Шрифт:
— Панотче… ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонiвши од хвилювання, — я для вас не те що, а навiть…
— Знаю, знаю, — з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, — ти для мене нiчого не пошкодуєш, та тiльки не вартий я того, немiчний, убогий пастир!
— Ви не вартi? — вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.
— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив i Залiзняк, — а нам, грiшним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовiв?
— Осиротiв, пане полковнику, — журливо зiтхнувши, вiдповiв титар. — Зосталося ось тiльки двiйко дiток.
— Бачив, бачив:
— Куди вже нам! Хiба пустять?
— А ти й не питай! Хе-хе! Хiба запорозькi землi од Польщi муром кам'яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять на перешкодi, от що! Парубок хороший, я його по дочцi твоїй признав, схожа на покiйницю матiр.
— Еге ж, усякий впiзнає.
— Красуня! — Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.
Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.
— На горе собi, — важко зiтхнувши, вiдповiв титар.
— На горе собi? Вiдколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?
— Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас… Е, та що це ми, — перебив вiн себе, — такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi любi, даруйте, немає господинi, дочка ще дитина зовсiм, а я не вмiю гаразд пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжi, та — що бог послав.
— Годi, годi, пане титарю, — перервали Залiзняк та його товаришi. — У нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощi для нашого горла.
— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.
— Я? — Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. — Та їздив же все… сiяв… у "хлiбороби" пошився… Не знаю тiльки, якi будуть "жнива". Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров'ю, й слiзьми, можна б сподiватися добрих сходiв… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей вiд поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: — А тепер ось до вас просто iз святого нашого града Києва.
— От, пане полковнику, i розкажи нам, що робиться там.
— Та що ж, панотче? Вiдомо, як у Києвi: все сяє лiпотою й благообразнiстю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвiницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архiмандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радiє, i просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не нашi прочани! Старцi, покалiченi ляхами, як почнуть розказувать про те, що дiється в них по селах, так од жаху волосся на головi пiдiймається. Не знаю, нащо люди мiстять пекло в серединi землi, коли воно в нас тут — у серцi України!..
— Ох, як тяжко нам, бiдолашним! — заговорив священик. — Зовсiм лишилися ми без голови; немає в нас нi митрополита, нi архiєрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усi в темрявi нiчнiй, як отара без пастуха. Звернулися ми, всi пастирi, до архiмандрита переяславського Гервасiя, щоб прийняв нас у свою єпископiю… i прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Днiпро; а до Києва близенько i своя земля… тiльки одiрвали нас…
— А що ж у вас, — спитав Залiзняк, — теж переслiдують?
— Та поки що цiєї убогої церкви
— А хто ж у вас пан? — спитав один iз супутникiв Залiзнякових.
— Та пан-то Яблоновський, а править усiм губернатор Кшемуський.
— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залiзняка. — Ге, чув я давно це прiзвище!
— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товаришi.
— Старий вiн уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль i смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А рокiв двадцять п'ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звiр неситий був; певно, й серед ляхiв такого важхо було знайти. Боже, боже, чого вiн тiльки не виробляв по всiй околицi! Та ось розповiдають, — запорожець розправив свої богатирськi вуса й вiв далi. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сiм'єю. Так на завадi стало, бач, пановi губернаторовi щастя бiдного козака; от i вигадав вiн, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам i бунтувати людей. Ну й вирiшив, що треба покарати його. От виждав вiн хвилину, коли козака не було дома, налетiв мов шулiка, спалив хату, жiнку виволiк i вiддав челядi, а дiтей — i сказати тяжко — звелiв на списи пiдняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбiг. Налетiв вiн з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався — не знайшов його Таран, так i не загоїв свого горя. Кажуть, вiн живий i досi, тiльки ховається десь, не хоче нi знати, нi бачити людей!
— Так, так, чув i я про це давнє дiло, — промовив Залiзняк.
— Не лiпшi й новi його витiвки, — похмуро мовив Петро, — катує вiн не тiльки пiдвладних людей, а й свого брата, шляхту.
— I нiде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усiма! Кажуть, у нього вiд злостi розум каламутиться!
— У нього розум каламутиться, а ми повиннi у нього в послушенствi ходити, — iз злiсною посмiшкою мовив Петро. — Чого вiн тiльки не вигадує, щоб потiшити своїх гостей, i всi цi витiвки на наших спинах кiнчаються. Однi ось бенкети скiнчились, почнуться другi. Панство збирається: мабуть, затiває щось нове…
— Го-го! — значливо протяг Залiзняк. — I це ти, хлопче, напевне знаєш?
— А хто його знає, тiльки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усiлякi забави, й знущання над хлопами, над схизматами.
— Треба б наглядати за ними, — промовив Залiзняк, поводячи бровою, — добру новину повiдомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затiвали, однаково згоди мiж ними не буде, роздiляться вони на Потоцьких та Чарторийських i Радзiвiллiв та й заходяться воювати однi з одними, а тодi… — протяг вiн значливо й спинився.
— Що тодi? — швидко спитав Петро й подививсь на Залiзняка пильно й допитливо.
Залiзняк обернувся до хлопця й тiльки-но хотiв вiдповiсти йому, як бiля перелазу почулися кроки й голоси кiлькох селян.
— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.
Петро пiдiйшов до перелазу. На вулицi стояло кiлька селян з шапками в руках.
— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завiтав з козаками полковник Залiзняк? — спитав його селянин iз смаглявим, подзьобаним вiспою обличчям, що стояв попереду.