Останнi орли
Шрифт:
Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергiї й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, — той нiколи не мiг забути їх. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу
При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.
— Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. — загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
— Яким вiтром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом.
— Низовим, Свириде! — усмiхнувся той ледь помiтно.
— Гай, гай!.. Здається, у вас той вiтер затих… а верхнiй усе дме… пiвнiчний…
— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець i пiшов далi.
Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.
— Та куди ти, дзиго? — опирався той.
— Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…
— Ага, ага! — зацiкавився й хлопець.
— Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце сяє, i жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному пановi…
Залiзняк, помiтивши гарненьку дiвчину, що не вiдривала вiд нього погляду, спинився й, на превеликий страх її й збентеження, заговорив до неї.
— Звiдки ти, дiвчино люба? — спитав її ласкаво Залiзняк. — Видно, не тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi.
— З Лисянки, вельможний пане, — вiдповiв за неї парубок.
— З Лисянки? Що недалеко вiд Мотронинського монастиря? Так, так… Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?
— Вони, вони i є, я в них тепер служу…
— Це добре. А ти, юначе, родич їй?.. Чи, може, просто до серця? — кинув лукавий погляд лицар на дiвчину.
На цей жарт запорожця ближчi з цiкавих, що товпилися навколо, засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв:
— Я, пане, брат їй рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно.
— Мабуть, що й правда… а чиї будете?
— Данила Кушнiра, титаря лисянського…
— Данила Кушнiра?.. Знаю… Тож-то сестра твоя й пригадала менi когось близького… так живий ще старий Данило?
— Хвалити бога, живi, — насмiлилась врештi докинути своє слово й дiвчина.
— Радий, радий, моя макiвко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам'ятає.
— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — вiдповiла вже смiливiше Прiся.
— Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що
I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до цвинтаря. Старцi давно вже чекали своєї жертви, i ледве до них наблизився Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну пiсню, пересипаючи її улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що йшов повз них:
— Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!
— Не вийте, всiм дам! — гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: — Ех, ви, сердешнi! Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук… Яке лихо вас так порiвняло?
— А те саме, — похмуро вiдповiв один з калiк, — котре повернуло весь наш край на руїну…
— Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його?
— Здолали б… та бог одвернувся… Покровителi перев'язали овець та й кинули їх на загибель.
— Якщо всi вiвцi — то туди їм i дорога! — гостро вiдповiв запорожець i заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки.
Усi притихли, ждучи своєї черги, а тi, що одержали милостиню, дякували жертводавцевi теплими побажаннями — зичили й здоров'я, i всяких гараздiв, i втiхи для душi, й царства небесного.
Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним поглядом iз двозначною усмiшкою.
— А, та тут, здається, й старi знайомi є, - примружився вiн, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.
— А є, пане полковнику, батьку Максиме! — вiдповiв старець з перекошеним обличчям.
— А що тебе покалiчило?
— Недоля та неволя.
— А чого ж ви їх не сiдлаєте?
— Бджоли матки ждуть…
— Вiд ченцiв?
— I од ченцiв, коли в степу вивелись…
— Ой чи так? — кинув запорожець оком на ряди старцiв.
— А так!
— Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.
— А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер важко.
— Шершнi, брате, тiльки про людське око… а коли що… то й гайда!
— Ех, батьку, коли б твоє слово, — щедро обдарувавши всiх, Залiзняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.
Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той, побачивши полковника, зблiд i опустив очi.
"Що це? — подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. — Гра уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi, нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть… Проте чому ж чернець так страшенно знiяковiв?"