Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:

— Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує менi мого покiйного друга, що не можу я заспокоїтися… Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд смертi божим чудом?

Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн

вагався, не знаючи, що вiдповiсти… Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього погляду.

— Ти впiзнав мене, пане полковнику, — вiдповiв чернець тихим голосом. — Я i є той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.

Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.

Бурхлива радiсть сповнила його серце.

— Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! — майже голосно скрикнув вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати увагу на цю цiкаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?

— Тут не мiсце, не час, пане полковнику… — з зусиллям вiдповiв молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.

— Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?

— Потiм… потiм, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залiзняковi на юрбу прочан кругом.

Справдi, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.

Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав навколiшки… Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила груди i радiстю, i тривогою, i подивом.

Отже, цей блiдий i суворий чернець i є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце пiд холодними складками чернечої ряси?

Яка таємниця ховається в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому вiдважному, гордому й смiливому?

Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс, розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищої науки до Києво-Братської академiї. Молодий запорожець звернув i в академiї на себе увагу ректора своїм бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософiї, юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всiєю душею захопився вiйськовими подвигами.

Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром, полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку душу,

вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами — i в сутичках з татарами, i в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.

I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надiї, кидає все, вiдмовляється од свiту й замикається за монастирською стiною?

Залiзняк глянув у бiк Найди.

Незважаючи на зовнiшнiй спокiй, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтiли, вiн раз у раз випускав то свiчки, то грошi, якi йому давали богомольцi; на блiдому обличчi його то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину вiн був так само далекий вiд молитви, як i Залiзняк.

I звiдки могла з'явитися в цьому палкому серцi ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звiдки?

Залiзняк ще раз пробiг у думцi всi вiдомi йому факти з життя Найди i не знайшов у них вiдповiдi на своє запитання. Рокiв зо два тому Найду було послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю, та в iншi мiсця з листами до значної козацької старшини. Пробув вiн там мiсяцiв два i без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залiзняковi, повернувся вiн трохи заклопотаний чи засмучений, але не бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав.

В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась на боцi полякiв i гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що Найду наздогнали ляхи i вбили. I нараз ця зустрiчi

Залiзняк почав з нетерпiнням чекати закiнчення служби. Чекав вiн недовго. Незабаром почувся голос iєромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу, iншi почали проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити в хiд свої могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його.

— Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз, негайно, — звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.

— Радий бачити тебе, пане полковнику, — вiдповiв чернець, потуплюючи очi.

— Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. Є в тебе окрема келiя?

–  Є, прошу пана полковника iти за мною.

Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з маленькими гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, їм довелося пробиратися крiзь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр.

Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвiнкий голос почувся ззаду i примусив його зупинитися.

— Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! — долинув до його слуху молодий жiночий голос. — Господи, який же вiн i гарний, i страшний!

Залiзняк оглянувся й зустрiвся з захопленим поглядом Прiсi. Вони з братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися, як виходили люди з церкви.

На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка.