Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Перед очима Петра невiдступне стояла картина страшного насильства. Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi обличчям… Ривка… Чiпкi пазури їхнi впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б'ється, виривається з їхнiх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивцi! Востаннє розплющує вона очi, сподiваючись побачити його, свого коханого, свого рятiвника Петра, але кругом нема нiкого, нi душi… вона намагається впiймати за руки своїх убивць, вона напружує всi сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає

порятунку! Чiпкi руки душать їй шию залiзним кiльцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава пiна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипiння завмирає в неї на устах…

Нiма, глуха нiч накриває чорним саваном убивць. А вiн, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає вiд рук страшних душогубiв!

Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними подробицями. Йому здавалося, що вiн чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипiння Сари… I разом з тим якийсь таємничий голос нашiптував йому маленьку надiю на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях i зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скорiше в Турову — довiдатись, куди поїхав Гершко.

У лiсi було тихо й урочисто, наче в забутому храмi. Лунко стукотiли кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку.

— I що воно далi буде? — перервав нарештi мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджi люди в Кирилiвцi?

— А що? — хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од своїх дум.

— Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджi люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офiцiал унiатський з командою їздить i силомiць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зiтхнув. — Чи знає про те король?

— Знає, - вiдповiв iз злою усмiшкою Петро. — Самочинно митрополит унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.

— А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський поїхав до царицi скаржитися на ляхiв?

Петро хотiв щось вiдповiсти, але його несподiвано перервав якийсь протяглий, мов стогiн, звук.

— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. — Ти чув?

— Чув: то пугач.

— Пугач? — здивовано перепитав Качур.

— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

— Гм… — Качур повiв бровою й замовк.

Кiлька хвилин обоє їхали в глибокому мовчаннi.

— А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? — заговорив знову Качур.

— Те ж саме, що й iншi, — похмуро вiдповiв Петро, звiвши докупи чорнi брови. — Не залякають командамиї До унiї не пристанемо, хоч би вони й перевiшали нас усiх до одного.

У

цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

— Чув? — злякано прошепотiв Качур.

— Чув, — знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.

— В тiм-то й рiч, що пугач.

— Ну, то чого ж ти злякався?

— А того, що скiльки на свiтi живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

— Обережнiсть не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.

Качур зробив те ж саме. Обидва приятелi туго натягли повiддя i, пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, поїхали швидкою риссю вперед.

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-пiд землi, виросли три озброєнi з нiг до голови козаки й заступили їм дорогу.

— Стiй! — почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура були схопленi за вуздечки.

— Хто такi? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.

— Лисянськi селяни, ясновельможний пане, — вiдповiв Качур.

— Який я пан! — гнiвно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди їдете?

— Не прогнiвись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамакiв.

— Гайдамакiв шукаєте? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша хочете?

— Нi, куди нам, — вiдповiв Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони вiд панiв i ксьондзiв.

— Оборони вiд панiв? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, i раптом закричав гнiвно: — А брешете ж ви, собачi сини, перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнiв! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повiшу вас отут серед шляху!

— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тiльки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi.

— Ге, та ти, парубче, вмiєш, як я бачу, й зуби вишкiряти, — вiдповiв вiн уже лагiднiшим тоном.

— Можу i вкусити, коли треба…

— Кусай свою хлiбину, а за залiзо не берись, щоб зубiв часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лiсi?

— Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр.

— А хто над тим табором отаман?

— Харко Неживий.

— А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас?

— Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм сказав уже зовсiм спокiйним тоном: