Останнi орли
Шрифт:
Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з'ївши по окрайцю хлiба з салом, що їм запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:
— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою їхати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.
— Та менi й збиратися нiчого, — вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. — Увесь тут! Тiльки ось кiнь…
— Коня тобi дадуть на своєму мiсцi, — добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився
— Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти теє… Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.
— Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, — вiдповiв гайдамака.
— Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде… живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий…
— Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.
— Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобi очi.
Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.
Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше.
Години через пiвтори дяк спинився й промовив:
— Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!"
Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тiєї самої стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi.
Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.
Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.
— А що, хлопче, — звернувся нарештi до Петра дяк, — на якi села до вашої Лисянки треба правитись?
— Та менi б хотiлося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.
— Велелiпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Менi теж треба конче заїхати в Турову.
— Теж справи?
— Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.
— Братiю? А що ж вони там роблять?
— Сiють, хлопче!
— Як — сiють? — здивувався Петро.
— Отак, сiють, — усмiхнувся дяк. — Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, — а сiють, як у притчi, святе слово…
— Ох, важко тепер його сiяти, — зiтхнув Петро.
— Так, важко, та тiльки немає нiчого неможливого для того, хто вiрує! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.
— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.
— Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi.
— А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?
— По духу братiя, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братiї; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафiї, тепер моя парафiя — вся Україна, а причт — низове товариство!
— А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?..
— Сiм'я… дружина… дiти, — повторив
Майже годину отак їхали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра:
— Ми вже багато проїхали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання… Полудень нашому братовi — час непридатний… Вiд лiсу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали, нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що — бачились уже… То ми теє, звернемо вже вбiк… спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тодi й виїдемо!
Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче заїхати в Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою.
Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв непомiтно.
Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав, що пора їхати… Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони виїхали вже на його узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Проїхавши з пiвверсти цiєю дорогою, диякон звернув убiк i виїхав з Петром на битий шлях.
— Ну, тепер, парубче, — промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетiти б тiльки цей перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока…
За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках i левадах.
— Ну, слава богу, пролетiли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: — Запахуще повiтря!
— Це i є Турова? — спитав Петро.
— Вона сама, хлопче.
— Де ж ми розпитаємо про все?
— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, — вiдповiв диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.
Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у привiтної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев'яна, майже вросла в землю; стiни її зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землi свої зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi.