Останнi орли
Шрифт:
Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi.
Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi, недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки, молодицi й хлопцi.
— Кiнчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро
Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарештi диякон сказав Петровi:
— Ану, парубче, ходiмо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.
Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди їхнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi їхнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.
— Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться.
— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гуртi.
— Дай боже їй долю! Пошли їй вiку довгого! — чути було то тут, то там.
— Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? — почулося з iншого боку.
— Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, — провадив далi кривий старець. — Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росiї, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала…
— Тепер би й виступити проти ляхiв… Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш!
— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев'янцi. — Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу.
— Правда, але де ж її взяти?
— Була б охота… знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, — промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув бровою.
— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.
– Є голова, є такий козак, запорожцi його на те поставили, — вiдповiв калiка.
— Хто такий?
— Максим Залiзняк! — промовили разом жебраки.
— Максим Залiзняк! — залунало в гуртi.
— Максим Залiзняк? — скрикнув з їiодивом i Петро.
— А ти його хiба знаєш? — спитав диякон.
— Аякже, батьковi моєму вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають.
— Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби!
Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно
Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав приєднатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.
— О, Максим Залiзняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.
— Правда, правда! Ми всi за нього! — погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi
— Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далi жебрак на дерев'янцi. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тiльки повста не Україна, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога!
— Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! — почулося кругом.
— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiгається в їхньому пречистому монастирi, а сказано там таке: "Господь не захотiв одiбрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келiї, поки не настане для України останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край… I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою. Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи є там такий козак, i довiдалися, що є там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з'явився в монастирi — не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер.
— Диво, диво господнє, - загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi.
Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче.
— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.
— Це? Та хiба ти не знаєш його? Сотник уманської надвiрної мiлiцiї Гонта.
— I м'я чув, а самого ще не бачив.
— Що ж робити нам у свiтi? — почулися з усiх бокiв запитання.
— А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Українi, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.
— Куди? Як?
— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта.
Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись.
— Чого ти? — здивовано прошепотiв Петро. — Вiн же наш, схiдного благочестя!
— Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш!
Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу.