Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Обiд був на серединi. Горiлка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами — вже була прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися срiбнi тарiлки з юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками — шафрановою, деревiївкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих кiсточках, — з'явилися сулiї з мальвазiєю, ратафiєю та наливками й дзбани з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все бiльше й бiльше невимушена i

зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.

— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхi-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу папiстам i на винищення таке тяжке?

При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли, чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слiв архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:

— Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясної милостi Воєйкова, i пан генерал був у нас!

— I що ж, вельможна панно? — перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до обозного.

— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, вiдповiдь. — Цариця вболiває серцем за своїх одновiрцiв; всiх скривджених закликає до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи, а в пресвiтлої монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь. Але оружною рукою на Польщу пiти її державнiй милостi не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусiднi маєстати тому опiр чинять.

— Ох, горе, горе! — тяжко зiтхнув iгумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свiй од зойкiв i стогону народного?

— Спасибi матiнцi царицi за ласку, — обiзвався, помовчавши, Залiзняк, — продовж їй, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо, — з ласки її нiхто покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани сторожу поставили по Днiпру… втiкати не вiльно, — хiба що птахом перелетиш, а кого на дорозi впiймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й лiпше вигадають: пани на цi штуки мастаки! — Не так пани, як тi пiдпанки, ксьондзи та вiдступники унiати! — зауважив Мельхiседек. — А якою злобою та ненавистю переповненi їхнi серця — i повiрити важко! Звiр лютий не шматує так здобичi своєї, як християни мучать братiв своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навiть останнє рам'я; нашi храми палять або повертають на костьоли, святинi оскверняють, i немає на латинiв суду! Звiра жене голод, а ситiсть гамує його шаленство; гонителiв же наших не вгамовує нiщо: нi благання нашi, нi стогони, нi рiки гарячої кровi — ковзаються, тонуть у нiй жертви й викликають лише вящу лютiсть у ворогiв наших, непогамовне алкання кровi…

— Блаженнi єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив iгумен, — бо узрять сонце правди, а гонителi од лютостi своєї загинуть.

— Загинуть! — енергiйно пiдтримав Залiзняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!

— Ви, панове, — посмiхнувся зверхньо пан обозний, — розбiй повсякчас чините. Мало не пiвстолiття ллється у вас кров, i хто знає, може, це розбiйникування й викликає лють з другого боку.

— Ясновельможний

пане, — блиснув на нього Залiзняк запаленiлим поглядом, — не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi, добро, вiдняли волю… Нас повернули на пiд'яремний скот, на бидло i не дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!

Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.

— Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з поспiльством, за панiв себе вважаєте i без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…

— Ех, пане обозний генеральний, — вiдповiв з гiркотою i навiть з вiдтiнком зневаги Залiзняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не пiдставляє з ласкавою усмiшкою спини пiд канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженiє й пiднiме своїх мучителiв на роги!

— Все сiє того у вас чиниться, що в Польщi немає нi ладу, нi влади… а тiльки гуляє кулак…

— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти гвалту — гвалт, проти ножа — нiж! Немає iншої ради!

— О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i нарiкати?

— Як же не нарiкати? — захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. — Та ми ж залили своєю кров'ю весь край i одбилися-таки — визволилися з лядської неволi, щоб приєднатися до своїх братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не рiзатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта.

— Ну, ну? — усмiхнувся обозний.

–  Їй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять наїзди на села iнших панiв i на їхнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!

— Воiстину так, — пiдтвердив Мельхiседек, — а насильства унiатiв… Ех, i язик прилипне до гортанi!

— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбачає!

— Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарiлась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам'ятаєте, посол був, — загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, — та й тут, на хуторi… i калiки, i народ — всi в один голос… Хiба можна, таточку мiй, не вiрити?

— О велелюбна панно! — заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. — Хай осiнить твоє серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця iєрея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика… Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення?