Останнi орли
Шрифт:
Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення.
— Боже сил! — вигукнув отець iгумен. — Пощо убо iспитуєш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала…
— О, це жахливо, — прошепотiв обозний, опустивши очi.
— Прокляття! — скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця;
— Сину мiй! — пiдвищив голос Мельхiседек. — В тобi волає любов до України та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у твоєму серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означає велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!
— I Христос вигнав вервiєм осквернителiв храму, — лагiдно додав iгумен.
Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.
Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.
— Чого ж, пане, — спитала вона в Залiзняка, — ви мовчите й не допоможете в бiдi братам своїм, коли до вас долинають їхнi стогони?
— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворiшi й суворiшi… Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б — нiбито од себе, свавiльно…
Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього новi думки.
— Справдi, iншого й викруту немає! Нужда напосiлася на козака, загризла його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже, тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють їх на чотки…
— Старi вже, — зауважив iгумен печорський.
— Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, якi щойно досягли слави… Ось i в вашої ясновелебностi перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…
— Юнак i в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхiседек.
— Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! — зiтхнув Залiзняк.
— Найда… Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос iгумен.
— Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, — отой, що свiчкарем у головному храмi.
— А-а! Ось хто! — розвiв руками iгумен. — Тiльки здається менi, вiн ще не посвячений остаточно… А втiм, треба довiдатись.
— Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхiседек.
— Аби тiльки нам дозволили… —
— Зрю душею, — натхненно промовив iгумен, — що нi благочестя, нi знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.
— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхiседековi, — самим податися до Петербурга i там усе пояснити.
— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхiседек. — А я, грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!
— Амiнь! — промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву. Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова зворушливої молитви.
Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до обозного:
— Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.
— Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, — зам'явся обозний.
— О, пройтися в добрий час нешкiдливо, — усмiхнувся старий. I вони вийшли з трапезної; за ними пiшов i покалiчений священик.
Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою, то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.
— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?
— Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, — заговорив Залiзняк, — у мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила груди туга… Якщо й обителi почнуть одбирати в України її кращих синiв, то де ж їй тодi шукати оборонцiв?
— Авжеж, авжеж… це так… — задумався архiмандрит.
— Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм чернець… То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, — зауважила панна.
— Так, менi треба його побачити, поговорити.
— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залiзняк. — Я звелю послушниковi покликати його до вашої ясновелебної милостi.
Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.
Та ось з'явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.
Панна хутко обернулася й спинила свої здивованi очi на блiдому, збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг…
Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.
Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.
— Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, — звернувся вiн до нього привiтно.
Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келiї, не одриває допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.