Острів Скарбів

Стивенсон Роберт Льюис

Гендс зіп'явся навкарачки і, хоч поранена нога завдавала йому великого болю — я чув його здушений стогін, — прудко поплазував палубою. За півхвилини він дістався до водостоку і витяг з-під скрученої в кільце линви довгого ножа, більше схожого на короткий кинджал, по саме держално заюшеного кров'ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, помацав рукою лезо і, поспіхом сховавши ножа за пазуху, порачкував назад на своє місце.

Я дізнався все, що хотів знати: Ізреєл може рухатись, і має зброю, а коли він так криється з цим від мене, то саме мене й хоче позбутись. Що він гадав робити далі — чи від Північної бухти добиратись через

увесь острів до піратського табору на болоті, чи стріляти з гармати, закликаючи товаришів собі на підмогу, — цього я, звичайно, знати не міг.

Тільки в одному я міг звіритися на Гендса, бо тут у нас були спільні інтереси, — в урятуванні шхуни. Ми обидва хотіли допровадити судно до безпечного місця, звідки його потім можна було б вивести без особливих труднощів і небезпеки. Поки це ще не зроблено, — вважав я, — життю моєму ніщо не загрожує.

Розмірковуючи над цим усім, я не гаяв часу: швидко прокрався назад до каюти, взувся, знайшов пляшку вина і повернувся з нею на палубу.

Гендс лежав там само, де я його й залишив, — підібгавши ноги й примруживши очі, так наче був такий знесилений, що й денне світло йому вадило. Однак, коли я підійшов, він глянув на мене, звичним жестом відбив шийку пляшки й добряче хильнув з неї, сказавши своє улюблене:

— Хай щастить!

Передихнувши яку часину, він витяг з кишені плитку жувального тютюну й попросив відкраяти йому шматочок.

— Будь ласка, поможіть мені, — сказав він, — бо ж у мене немає ножа, а коли б і був, то нема сили орудувати ним. Ех, Джіме, зовсім я став немічний! Відкрайте мені шматочок. Мабуть, оце востаннє пожую тютюнцю, адже мені вже недовго на сім світі пробувати, це річ певна…

— Гаразд, — сказав я, — вволю вашу волю. Але на вашому місці… почуваючись так погано, я перед смертю спробував би покаятись, як годиться християнинові.

— Покаятись? — спитав він. — У чому?

— Як це у чому?! — вигукнув я. — Ви ніби не знаєте! А хто мене тільки-но питав про мертвих? Ви ж зраджували свій обов'язок, жили в гріху, в брехні й крові. Ось біля ваших ніг лежить людина, яку ви вбили, а ви ще питаєте, у чому вам каятись! І ще треба вам просити Господа, щоб змилосердився над вами, містере Гендсе!

Я трохи розпалився, бо з думки мені не сходив закривавлений ніж у нього за пазухою, яким він збирався збавити мені віку. Але Гендс у відповідь тільки ковтнув вина і несподівано заговорив поважним тоном.

— Тридцять років, — сказав він, — плавав я морями, і бачив усяке: добре й погане, краще й гірше, штилі й шторми, зазнавав голоду й спраги, встрявав у різанину й куди тільки я не встрявав! Але, скажу по щирості, ніколи я ще не бачив, щоб з добра виходило добро! Хто вдарив перший, того й правда, а мертві не кусаються — оце й уся моя віра, і на цьому амінь. А тепер слухайте сюди, — додав він зовсім інакшим голосом, — і годі базікати про ці дурниці, приплив уже он який. Слухайте мою команду, капітане Гокінсе, і ми причалимо до берега в бухті й здихаємось цього клопоту.

Та й справді, нам лишалося пройти менш як дві милі, але плисти доводилось дуже обережно, бо вхід до Північної бухти виявився не тільки вузький і мілкий, а ще й звивистий, отож треба було спрямовувати шхуну якомога точніше. Та я, гадаю, показав себе слухняним і тямущим виконавцем, а Гендс — бездоганним лоцманом. Ми так вправно викеровували судно, так уміло обминали мілини, що любо було дивитись.

Ледве ми пройшли повз обидва миси,

як нас ізусібіч оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі самі густі ліси, як і навкруги Південної. Але сама бухта була вужча, довша і, коли казати правду, радше скидалася на гирло річки. Просто перед нами з південного краю виднів напівзогнилий кістяк розбитого судна. То був чималий трищоглових. Він так довго пролежав тут, відданий на поталу примхам погоди, що геть увесь помережився водоростями, а на палубі його поросли дрібні кущі, вкриті яскравими квітками. Видовище було досить похмуре, та воно свідчило, що бухта ця може бути спокійною стоянкою.

— А тепер, — сказав Гендс, — гляньте осюди — саме місце для причалу. Чистий пісочок, тиха вода, дерева навкіл і ще й квітничок на старій лайбі.

— Але чи зможемо ми потім знятися з мілини? — спитав я.

— А чом би й ні? — відказав він. — Треба тільки під час відпливу занести кодолу на другий берег, обвити її круг стовбура котроїсь великої сосни, кінець притягти назад і закріпити на кабестані, а тоді чекай припливу. Коли вода підійметься, вся команда потягне за кодолу і шхуна любісінько тобі зійде з мілини… А тепер, хлопче, треба пильніше. Ми близько від мілини, а шхуна йде надто швидко. Трохи праворуч… отак… Вважайте!.. Праворуч… Трохи праворуч… Вважайте!.. Вважайте!..

Гендс командував, а я хутко виконував його накази. Аж це нараз він гукнув:

— Крутіш до вітру, любий!

Я щосили наліг на стерно, і „Еспаньйола“, круто завернувши, підійшла кормою до лісистого берега.

Захопившись цим останнім маневруванням, я на хвильку випустив з уваги, що треба ж пильнувати за стерничим. Мене так цікавило, коли шхуна човгне днищем по піску, що я зовсім забув про загрозу мені, і, перехилившись через правий борт, дивився, як вирує вода під провою шхуни. Я б так і загинув, якби не якась раптова тривога, що змусила мене оглянутись. Чи то я почув шелест, чи вловив тінь крайчиком ока, а чи просто в мені прокинувсь інстинкт, як ото в кота, але, обернувшись, я побачив Гендса напівдорозі до мене з кинджалом у правій руці.

Ми, здається, обидва скрикнули не своїм голосом, зустрівшись очима — я з жаху, а він — з люті, мов оскаженілий бик. Він рвонувся вперед, на мене, але я відскочив убік і випустив з рук румпель, який ту ж мить вирівнявся й ударив Гендса в груди. Це, мабуть, і врятувало мені життя.

Не встиг він опам'ятатись, як я уже вибрався з того кутка, де він мене застукав, і мав перед собою цілу палубу. Зупинившись біля грот-щогли, я витяг з кишені пістоля, націлився в Гендса, коли він знов почав підходити до мене, і спустив гачок. Курок клацнув, але не було ні спалаху, ні пострілу: порох біля запалу підмок у воді. Я лайнув себе за таку недбалість. Чом я раніш не оглянув та не набив поновно пістолі, єдину свою зброю?.. Тоді б не стояв тепер таким беззахисним, як вівця перед різником.

Попри свою рану Гендс пересувався на диво швидко. Сиве волосся спадало йому на обличчя, почервоніле від люті й напруги. Я не встиг вихопити другого пістоля, та й не пробував цього, певний, що він теж замок. Одне було ясно: треба не прямо відступати від Гендса, а всіляко ухилятись, бо інакше він зажене мене на прову і вб'є там, як щойно мало не вбив на кормі. Один удар закривавленим ножем, в якого лезо на дев'ять-десять цалів, — і всьому кінець. Я обхопив руками грубезну грот-щоглу і, напруживши кожен м'яз, став чекати нападу.