Острів Скарбів
Шрифт:
— Таки й правда, — сказав старий Морган.
— Правда? Ще б пак! — підхопив корабельний кухар. — Ви згубили судно, а я знайшов скарб. То хто ж із нас вартніший? Але я складаю з себе свої звання, хай йому чорт! Обирайте собі, кого хочте за капітана. З мене годі!
— Сілвера! — загукали всі. — Тулуб назавше! Тулуб — наш капітан!
— Он якої ви тепер заспівали! — крикнув кухар. — Що ж, Джордже, голубе мій, доведеться тобі почекати до іншої нагоди. Щастя твоє, що я людина незлобива. Не така в мене натура. А тепер, браття, що робити з цим чорним знаком?
Виходить, він тепер ні до чого,
— А хіба ж вона не годиться для присяги? — пробурмотів Дік, видимо стурбований цією халепою на свою голову.
— Біблія з вирізаним крайчиком! — глузливо відказав Сілвер. — Та нізащо в світі! У ній тепер сили не більше, як у звичайному співанику.
— Та невже? — вигукнув Дік, якось наче зрадівши. — Ну, та нехай, така теж може на щось придатись.
— А цю штуку на тобі, Джіме, — на пам'ять, — сказав Сілвер, простягаючи мені велемовний клаптик паперу.
Він був завбільшки з велику монету і з одного боку чистий, бо його вирізали з останнього аркуша книги. На другому боці там було кілька віршів з Апокаліпсиса — у мене в пам'яті засіли звідти слова: „а поза ним пси і душогуби“. [48] З того боку, де друкований текст, усе було замащене вуглем. Він уже злазив і забруднив мені пальці. А де чистий бік, так само вуглем вивели одне слово: „Скинуто“.
Я зберіг цей чорний знак як цікавинку, і ось він зараз переді мною, тільки від того слова лишився тепер самий слід, мов подряпина нігтем.
48
„А поза ним пси і душогуби“ — Об'явлення св. Івана Богослова (Апокаліпсис), 22,15.
На цьому закінчилися події тієї ночі. Усі ми, випивши по ковтку спиртного, невдовзі полягали спати — усі, крім Джорджа Меррі, якому Сілвер помстився тим, що поставив вартувати й погрозився покарати смертю, коли чогось не догляне.
Довго ту ніч не міг я склепити очей. Мені було про що думати, Бог свідок: і про людину, яку я вбив, рятуючи своє життя, і найбільше про подиву гідну гру Сілвера, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою хапався за всяку соломинку, аби врятувати своє нікчемне життя. Сам він мирно собі спав і голосно хропів. І хоч який він був пройдисвіт, а проте мене брав жаль за нього, що жив серед таких небезпек і був приречений на ганебну смерть у зашморгу.
Розділ XXX
НА СЛОВО ЧЕСТІ
Мене збудив — та, властиво, й усіх нас, навіть вартового, що аж підскочив, закунявши було коло дверей, — ясний дзвінкий голос із узлісся:
— Блокгауз, агов! Лікар іде!
І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, та водночас і збентежився. Коли я згадав про власне самовільство, як я потайки втік від своїх, і до чого це призвело, в якій небезпечній компанії я опинився, мені стало так соромно, що я не міг глянути лікареві в обличчя.
Він, мабуть, устав ще затемна, бо тепер тільки розвиднялося. Підбігши
— Це ви, докторе? Доброго вам ранку, сер! — бадьоро вигукнув Сілвер, аж сяючи добродушністю. — Та й рано ж ви підхопилися! Але недарма кажуть, рання пташка — сама собі свашка. Ану, Джордже, розворушись, синку, та поможи докторові зійти на борт… У нас усе гаразд, докторе, ваші пацієнти бадьорі й веселі.
Так він теревенив, стоячи на вершині горба з милицею під пахвою, спираючись другою рукою на стіну блокгаузу, — зовсім як колишній Джон, і голосом, і поводженням, і виразом обличчя.
— А ми маємо несподіванку для вас, сер! — провадив він далі. — Один маленький блукач, хе-хе! Наш новий пожилець і столовник, сер, — таке моторне паруб'я! Спав він, як перший помічник капітанів, бортом до борту з Довгим Джоном.
Тим часом доктор Лівсі переліз через частокіл і підійшов до кухаря. Голос його аж здригнувся, коли він запитав:
— Невже Джім?
— Саме він, — відповів Сілвер.
Лікар мовчки застиг на місці, наче неспроможний рухнутись.
— Ну що ж, — промовив він урешті. — Перше — діло, а вже потім забава, як би й ви сказали, Сілвере. Огляньмо-но наших пацієнтів.
За хвильку він увійшов до блокгаузу і, похмуро кивнувши мені, почав оглядати хворих. Здавалося, він не відчував ніякого страху, хоч мав би знати, що його життя висить на волосинці серед цих зрадливих шибайголів. Із своїми пацієнтами він розмовляв так, ніби це була звичайна візита до порядної англійської родини. Його поводження, гадаю, таки впливало на піратів: вони ставилися до нього так, немов нічого не сталося, немов він усе ще був корабельним лікарем, а вони — добропорядними матросами.
— Ти одужуєш, друже, — казав він піратові з перев'язаною головою. — Тобі таки пощастило. Либонь, у тебе голова міцна, мов залізна… А як ти, Джордже, почуваєшся? Та й пожовк же ти! Ні, печінка в тебе нікуди не годиться. Ти приймав ліки? Хлопці, він приймав ліки?
— Аякже, сер, аякже! — озвався Морган.
— Бачите, відколи я став лікарем заколотників, або, точніше, тюремним лікарем, — пояснив з найлюб'язнішою посмішкою доктор Лівсі, — я вважаю для себе справою честі зберегти вас усіх живими для короля Георга, хай благословить його Бог, і для зашморгу.
Пірати перезирнулись, але мовчки проковтнули цей жарт.
— Дік щось нездужає, сер, — мовив один з них.
— Нездужає? — перепитав лікар. — Ану, підійди сюди, Діку, і покажи язика. О, зовсім не дивно, що він нездужає! Таким язиком можна й французів налякати. Ще один заслаб на пропасницю.
— Ага, — зауважив Морган. — От що значить псувати Біблії.
— От що значить бути справжніми віслюками, — в тон йому відказав лікар. — І не мати бодай стільки глузду, щоб відрізнити чисте повітря від заразного і суху місцину від гнилого й згубного мочара. Дуже ймовірно — хоч це тільки моє припущення, — що ви всі підхопили малярію і що вона добряче вас витіпає, поки дасть вичухатись. І треба ж таке — отаборитись у болоті! Сілвере, ви мене дивуєте, їй-бо! Ви ж не такий дурень, як решта, але мені здається, що ви не маєте найменшого уявлення, як треба дбати про здоров'я.