Острів Скарбів
Шрифт:
Не встиг я й змигнути, як Довгий Джон пальнув двома кулями в Меррі, що силкувався підвестись. В останню секунду Меррі ще встиг глянути своєму вбивцеві в очі.
— Нарешті ми поквиталися, Джордже, — сказав Сілвер. Аж це із заростей мускатного горіха вибігли, прямуючи до нас, лікар, Бен Ган і Грей. Мушкети їхні ще диміли.
— Вперед! — гукнув лікар. — Швидше, хлопці! Треба перетяти їм шлях до човнів.
І ми чимдуж гайнули навпростець через кущі, що місцями сягали нам до грудей.
Сілвер намагався якомога не відставати від нас. Він так орудував своєю милицею, що, здавалося, м'язи в нього на грудях ось-ось луснуть — за словами лікаря, і здорова людина не витримала
— Докторе, — кричав він, — та гляньте ж! Нема чого квапитись!
Він мав слушність. З верхів'я плато ми побачили, що троє піратів, які лишилися живі, бігли все в тому самому напрямку — до Бізань-щогли. Отже, ми вже перекрили їм дорогу до човнів і могли тепер вільно перепочити. Довгий Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підступив до нас.
— Щиро вдячний вам, докторе, — сказав він. — Ви саме вчас приспіли, щоб урятувати мене й Гокінса… Отже, це ти, Бен Гане! — докинув він. — Та й меткий же ти, бачу!
— Так, це я, Бен Ган, — відповів острівний вигнанець, вугрем вигинаючись перед Сілвером. — А ви, — додав він, помовчавши, — як ви ся маєте, містере Сілвере? Чудово, дякую, — скажете?
— Бене, Бене, — пробурмотів Сілвер, — і подумати лишень, яку штуку ти мені встругнув!
Лікар послав Грея забрати кайло, яке покинули, втікаючи, пірати, а сам, поки ми поволі спускалися до шлюпок, розповів мені кількома словами, що сталося за час моєї відсутності. Сілвера ця історія неабияк зацікавила. Головним героєм у ній був Бен Ган, напівбожевільний островик.
Якось, блукаючи самотою по острову, Бен натрапив на кістяка й почистив йому кишені, а згодом знайшов і викопав скарби. Це його поламаного держака від кайла побачили ми в ямі. На своїх плечах він потроху попереносив усе золото з-під високої сосни в печеру на двоверхому горбі в північно-східній частині острова, де воно й пролежало в безпечному місці два місяці до прибуття „Еспаньйоли“.
Лікар довідався про все це від нього самого при першій же зустрічі в день нападу на блокгауз. Побачивши наступного ранку, що шхуна зникла з бухти, лікар пішов до Сілвера, віддав йому непотрібну тепер карту, а також харчові припаси, бо в Бена Гана в печері було вдосталь солонини з козячого м'яса. Лікар віддав Сілверові все це, щоб мої друзі могли спокійно перейти з блокгаузу на двоверхий пагорб, де їм не загрожувала малярія і де вони могли оберігати скарби.
— Що ж до тебе, Джіме, — сказав лікар, — то мені таки боліла твоя доля, але я насамперед мусив піклуватись про тих, які виконували свій обов'язок. А хто ж у тому винен, що ти не був серед них?
Однак, побачивши того ранку мене в полоні у піратів і зрозумівши, яка небезпека загрожує мені від них, коли їм не дістануться скарби, лікар побіг до печери, взяв з собою Грея і Бена Гана, а сквайра залишив біля пораненого каштана; і тоді втрьох вони подалися навперейми через острів до великої сосни. Але дорогою лікар побачив, що піратська ватага випередила їх, і послав Бена Гана, прудкого на ноги, вперед, аби той діяв на власну руч. Тож Бен Ган скористався забобонністю своїх колишніх товаришів і добряче їх налякав, давши змогу лікареві й Грею дістатись до засідки біля ями перед приходом піратів.
— То це моє щастя, — мовив Сілвер, — що зі мною був Гокінс! Коли б не він, старого Джона порубали б на шматки, а ви б і пальцем не ворухнули.
— Авжеж ні! — весело відповів йому доктор Лівсі.
Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розтрощив кайлом, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти.
Туди було миль вісім-дев'ять відстані. Сілвер,
Проминаючи двоверхий пагорб, ми побачили чорний отвір Бен-Ганової печери, а біля неї чоловіка, що стояв, спершись на мушкет. То був сквайр; ми помахали йому хустинками й тричі гукнули „слава!“, причому Сілвер гукав так само ревно, як і решта нас.
Пропливши ще зо три милі, ми увійшли в Північну бухту і зразу ж побачили „Еспаньйолу“, що вільно погойдувалась на хвилях. Приплив зняв її з мілини, і якби вітер був міцніший або течія швидша, як у південній затоці, то нам уже ніколи не довелося б її побачити: вона або вийшла б у чисте море, або розбилася об берег. Але, на щастя, шхуна наша була майже ціла, коли не зважати на роздертий грот. Ми спільними зусиллями спустили запасний якір на глибину в півтора сажні й відчалили на шлюпці до П'яної бухти — найближчого пункту від Бен-Ганової скарбівні. Потім Грей один повернувся шлюпкою на „Еспаньйолу“ вартувати там протягом ночі.
Від берега до печери тягнувся положистий схил, а перед самим її отвором нас зустрів сквайр. Зі мною він повівся дуже люб'язно й привітно, і ні словом не згадав моєї втечі — ні поганим, ні добрим. Проте коли Сілвер чемно відсалютував йому, він скипів.
— Джоне Сілвере, — сказав він, — ви страшенний негідник і пройдисвіт! Мене умовили не притягати вас до відповідальності, сер. Що ж, я на це погодився. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов млинове каміння.
— Щиро дякую, сер, — відповів Довгий Джон, знову віддаючи йому шану.
— Не смійте мені дякувати! — вигукнув сквайр. — Через вас я порушую свій обов'язок. Геть від мене!
Після цього ми всі ввійшли до печери. Вона була досить простора, з-під землі там пробивалося джерельце з кришталево-чистою водою, яка стікала в озерце, оторочене папороттю. Долівку було притрушено піском. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллет. А в дальньому кутку печери тьмяно полискували у відсвітах багаття великі купи монет і прямокутні бруски золота. То були Флінтові скарби — ті самі, заради яких ми відбули таку далеку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з команди „Еспаньйоли“. А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки при цьому добрих кораблів було потоплено, скільки хоробрих людей пройшло з зав'язаними очима по дошці, скільки гарматної стрілянини, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові — Сілвер, старий Морган і Бен Ган, — що кожен з них брав участь у цих усіх злочинствах, і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку з цієї здобичі.
— Заходь, Джіме, — сказав каштан. — Ти, по-своєму, й непоганий хлопець, але зі мною ти навряд чи коли ще підеш на море, бо ти, як на мене, надто вже мазунчик, в усьому тобі таланить… А, це ти, Джоне Сілвере! Яким вітром тебе занесло?
— Я повертаюсь до своїх обов'язків, сер, — відповів Сілвер.
— Ага, — промовив капітан, і більше не сказав ні слова. А яку чудову вечерю мав я того вечора, коли всі друзі
були зі мною, як мені смакувала солона козлина Бена Гана, деякі делікатеси та пляшка старого вина з „Еспаньйоли“! Я певний, що ніколи не було веселіших та щасливіших людей, ніж ми тоді. Сілвер сидів позад усіх, далі від вогнища, але їв залюбки, сміявся разом з усіма і швиденько схоплювався, коли щось треба було подати — одне слово зробився тим самим погідним, чемним і запобігливим кухарем, яким він був під час подорожі.