Північне сяйво
Шрифт:
— Справжні! — вигукнула Ліра. — Цигани бачили їх. Вони впевнені, що и їдять дітей, яких крадуть і…
Вона замовкла, не договоривши, тому що раптово щось спало їй на думку. Під час дивного вечора, який вона провела у вітальні, лорд Ізраель показував слайди із зображенням чоловіка, котрий тримав жезл, на який струменіли потоки світла. А поряд із ним була маленька постать, з меншою кількістю світла навколо неї. І хтось запитав, чи була ця дитина без деймона, а її дядько відповів — ні, в тому-то й річ.
А потім щось знову стиснуло її серце: де Роджер?
Вона не бачила його зранку…
Раптом вона відчула страх. Пантелеймон, у вигляді невеликого лева, стрибнув їй на руки й заричав. Вона попрощалася з юнаками біля воріт і тихо пішла на Тарл-стріт, де щосили побігла до Джордана й увірвалася у двері Коледжу в супроводі свого деймона, тепер — гепарда.
Черговий зустрів її з гордовитим виглядом.
— Я був змушений подзвонити Ректорові і все йому розповісти, — сказав він. — Він дуже незадоволений. Не хотів би я бути на твоєму місці ні за які гроші.
— Де Роджер? — запитала Ліра.
— Я не бачив його. Але йому теж перепаде. О, коли пан Коустон упіймає його…
Ліра побігла на кухню. Вона потрапила в парку і галасливу метушню.
— Де Роджер? — закричала вона.
— Іди собі, Ліро! Ми дуже зайняті!
— Але де він? Його бачив хто-небудь? Здавалося, нікого не турбували її питання.
— Де він? Ви повинні були чути! — знову закричала Ліра на кухаря, який дав їй ляпаса і відправив геть.
Кондитер Берні намагався її заспокоїти, але вона не вгамовувалася.
— Вони схопили його! Ці прокляті ц, треба зловити їх та вбити! Ненавиджу їх! Вам наплювати на Роджера…
— Ліро, ми всі хвилюємося за Роджера…
— Ні, не хвилюєтесь, якщо ви всі не припините роботу та не підете його шукати зараз же! Я ненавиджу вас!
— Існує тисяча причин, чому Роджер не з’являється. Сама подумай. Нам треба приготувати та подати обід менш ніж за годину; у Ректора гості в його апартаментах, і він буде їсти там. Це означає, що кухар мусить подавати їжу дуже швидко, щоб вона не охолола. Так завжди — то одне, то інше, життя вирує. Я впевнений, що Роджер з’явиться…
Ліра повернулася й вибігла з кухні, перекинувши купу срібних кришок для блюд, не звертаючи уваги на гнівну лайку. Вона пронеслася вниз сходинками, через двір, між каплицею та баштою Палмера, через двір Якслі, де розміщувалися найстаріші споруди Коледжу.
Пантелеймон мчав перед Лірою у вигляді невеликого гепарда — вгору сходами, на самий верх, де була її спальня. Ліра повільно відчинила двері, підтягла розхитаний стілець до вікна, широко розчинила його та вилізла назовні. Одразу під вікном був укритий свинцем кам’яний жолоб завширшки з її ступню. Вона спочатку стала на нього, а потім полізла вгору по грубій черепиці на верх даху. Тут вона закричала. Пантелеймон, який завжди на даху перетворювався на птаха, літав колами й кричав граком разом із нею.
Вечірнє небо було залите персиковим, абрикосовим та кремовим кольорами: ніжні маленькі хмаринки, немов з морозива, пливли в помаранчевому небі. Шпилі та башти Оксфорда піднімалися навколо на тому ж рівні, що й вона — не вище. Зелені ліси Шато-Верт та Уайт Хема виднілися з іншого боку на схід та захід. Десь кричали граки й дзвонили дзвони, а з боку Окспенса ритмічні удари мотора сповіщали, що вечірній дирижабль королівської пошти злітає до Лондона. Ліра простежила, як він звівся над шпилем каплиці Святого Михаїла, спочатку розміром з кінчик її мізинця, а потім став меншати, аж поки не обернувся на цятку в перлистому небі.
Вона озирнулася на темний двір, де одягнуті в мантії постаті учених вже по одному та по двоє повільно рухалися у напрямку комори. Їхні деймони або поважно йшли, або полохливо літали туди-сюди, або ж просто сиділи на плечах своїх господарів. У їдальні вже запалювали світло; Ліра бачила, як вітражі вікон ставали яскравішими, коли слуга підходив до столів та засвічував гасові лампи. Дзвоник економа сповістив, що до вечері залишилося півгодини.
Це був її світ. Вона хотіла, щоб він назавжди залишався таким. Але навколо відбувалися зміни, хтось викрадав дітей. Ліра сиділа на верхівці даху, підпираючи руками підборіддя.
— Ми врятуємо його, Пантелеймоне, — сказала вона… Він відповідав їй з труби карканням грака:
— Це буде небезпечно.
— Звісно! Я знаю!
— Пам’ятай, що вони говорили у вітальні.
— Що?
— Щось про дитину в Арктиці. Єдину, яка не притягала Пил.
— Вони сказали, це була повноцінна дитина… Що це означає?
— Мабуть те, що вони зроблять з Роджером, з циганчатами та з іншими дітьми.
— Що?
— Ну, що означає повноцінна?
— Не знаю. Може, вони розділяють їх навпіл. Я впевнена, вони роблять з них рабів. Вони там потрібні. В них, мабуть, є шахти. Уранові шахти для дослідження атома. Впевнена, що так і є. І якби вони посилали в шахти дорослих, ті б помирали, тому вони використовують дітей, адже діти дешевше коштують. Ось що вони роблять з ними.
— Я думаю…
Але Пантелеймону довелося зачекати з розповіддю про те, що він думає, бо хтось закричав знизу.
— Ліро! Ліро! Негайно сюди!
Почувся стукіт у шибку. Ліра знала цей голос і цю нетерплячість: це була пані Лонсдейл — домоправителька. Ніщо не могло сховатися від неї.
З холодним виразом обличчя Ліра зісковзнула з даху в жолоб і влізла до кімнати через вікно. Пані Лонсдейл із дзвінким шумом наливала воду в пом’ятий таз.
— Скільки разів тобі казали не лазити туди… Подивись не себе! Лише поглянь на свою спідницю — вона ж брудна! Зараз же зніми її та вмийся, а я знайду щось пристойне, що залишилося ще без дірок. Чому ти не можеш бути чистою та охайною…