Північне сяйво
Шрифт:
— Отже, пані Кольтер вирішила, що ти готова допомагати їй. Цікаво. Ти вже брала участь?
— Ні, — відповіла Ліра. Що він мав на увазі? Пантелеймон дуже вчасно був у своїй найбільш невиразній формі метелика, тому не міг виказати її почуття. Вона також була впевнена, що її власне обличчя виражає невинність.
— А вона сказала тобі, що відбувається з дітьми?
— Ні, не казала. Я лише знаю, що вони якось пов’язані з Пилом, щось на зразок пожертви.
Знову це не було явним обманом, думала Ліра, адже вона не говорила, що пані Кольтер сама їй про все розповіла.
— Жертва — надто драматичне слово для даного випадку. Те, що робиться, — для їхнього власного блага і для нашого. Звичайно ж, вони всі охоче йдуть до пані Кольтер. Тому вона так потрібна. Вони повинні хотіти взяти участь, та й яка дитина може чинити їй опір? І якщо вона збирається використати тебе, щоб заохочувати їх, тим краще. Я дуже задоволений.
Він посміхнувся їй так, як це робила пані Кольтер — ніби вони були заодно. Вона відповіла ввічливою посмішкою, і він повернувся, щоб поговорити з кимсь іншим.
Ліра та Пантелеймон відчували жах один одного. Вона бажала піти кудись, щоб поговорити з ним; хотіла покинути цю квартиру, воліла повернутися назад до Коледжу Джордана, у свою маленьку бідну кімнату на дванадцятьох сходинках; вона хотіла знайти лорда Ізраеля…
І ніби у відповідь на її останнє бажання вона почула, як хтось згадав його ім’я. Ліра підійшла ближче до групи людей, які розмовляли неподалік, удавши, ніби хоче пригоститися стравою з тарілки, що стояла на столі. Чоловік у пурпуровому вбранні єпископа говорив:
— …Ні, я не думаю, що лорд Ізраель потривожить нас найближчим часом.
— Де, ви сказали, його тримають?
— Мені казали, у фортеці у Свольбарді. Його охороняють panserbjorne, ви знаєте, ведмеді в обладунках. Грізні створіння! Він не втече від них, хоч би прожив до тисячі років. І тому, я думаю, шлях вільний, майже вільний…
— Останні експерименти підтвердили те, в чому я завжди був упевнений — цей Пил — випромінювання від темної речовини і…
— Я чую зороастрійську єресь?
— Те, що раніше було єрессю…
— І якщо ми зможемо ізолювати темну речовину…
— Свольбард, ви сказали?
— Ведмеді в обладунках…
— Облаткове братство…
— Діти не страждають. Я впевнений у цьому…
— Лорд Ізраель в тюрмі…
Ліра почула достатньо. Вона повернулася і, рухаючись тихо, як Пантелеймон-метелик, пішла до своєї спальні й зачинила двері. Шум вечірки відразу ж став не таким чутним.
— Ну? — прошепотіла Ліра, а Пантелеймон обернувся на її плечі на щигля.
— Ми втечемо? — теж пошепки запитав він.
— Звісно. Якщо ми зробимо це зараз, з усіма цими людьми, може, вона не помітить одразу.
— Він помітить.
Пантелеймон мав на увазі деймона пані Кольтер. Коли Ліра подумала про цю огидну золотаву істоту, вона здригнулася від страху.
— Цього разу я буду битися з ним, — сміливо сказав Пантелеймон. — Я можу змінюватися, а він — ні. Я буду змінюватися так швидко, що він не зуміє мене втримати. Цього разу я здобуду перемогу, ось побачиш.
Ліра стривожено кивнула. Що їй одягти? Як їй вибратися непоміченою?
— Тобі треба піти й постежити, — прошепотіла вона. — Як тільки шлях буде вільний, ми втечемо. Обернися на метелика, — додала вона. — Пам’ятай, щоб нікого не було…
Вона трохи відчинила двері, і він пробрався крізь щілину, темний на тлі м’якого рожевого світла в коридорі.
Тим часом вона швидко надягла найтепліший одяг, який в неї був, поклала ще якісь речі в шовкову сумку з модного магазину, що вони відвідували саме в той день. Пані Кольтер давала їй гроші на солодощі, і хоч Ліра без міри витрачала їх, залишилося кілька соверенів, які вона поклала в кишеню темного пальта з вовчої шкіри.
Останнім вона упакувала алетіометр в його чорну оксамитову тканину. Чи знайшла його ця мерзотна мавпа? Мабуть, так. І він напевне розповів їй; якби тільки вона сховала його краще!
Вона навшпиньках підійшла до дверей. Її кімната виходила в кінець найближчого до холу коридору. На щастя, більшість гостей була в двох далеких кімнатах. Вона чула гомін голосів, сміх, шум труб у туалеті, дзенькання бокалів. І зрештою тоненький голосок метелика сказав їй у вухо:
— Тепер! Швидко!
Вона прослизнула крізь двері у хол і менш ніж за три секунди відчинила парадні двері квартири. За мить вона вже була назовні й тихенько причиняла їх. А потім з Пантелеймоном, знову щиглем, вона збігла сходинками і втекла.
6
Тенета
Вона швидко йшла від річки, бо широка набережна була надто освітленою. Між місцем, де вона була, і Королівським Арктичним Інститутом пролягло ціле сплетіння вузьких вулиць, — єдине місце, де вона могла орієнтуватися, і саме до цього лабіринту вона поспішала.
Якби лише вона знала Лондон так, як Оксфорд! Тоді б вона не мала сумніву в тому, які вулиці слід обминати, або де можна вкрасти трохи їжі, або — що найкраще — в які двері можна постукати, щоб переночувати. Тієї холодної ночі всі темні алеї були повні руху й таємного життя, якого вона зовсім не знала.
Пантелеймон обернувся на дику кішку й уважно вдивлявся в темряву, пронизуючи ніч очима. Час від часу він зупинявся і наїжачувався, тоді Ліра обходила двері, у які збиралася повернути. Ніч була повною звуків: вибухів п’яного сміху, хриплих голосів, лунких пісень, гуркоту й завивання погано змащених механізмів. Ліра обережно просувалася крізь усе це, намагаючись залишатися в тіні вузьких алей, всі її відчуття посилювалися і змішувалися з Пантелеймоновими.