Північне сяйво
Шрифт:
Але Ліра не помічала, що Коста були щоразу в бойовій готовності через незвичайну цікавість до неї людей на березі. Хоч вона і не усвідомлювала цього, але вона була дуже важливою, тому і пані Кольтер, і Облаткове братство були змушені шукати її повсюди. Справді, до Тоні доходили чутки в придорожніх барах про те, що поліція здійснює рейди по будинках і фермах, будівельних майданчиках та фабриках без жодного пояснення, хоч люди говорили, ніби вони шукають зниклу дівчинку. Це й було дивно, враховуючи, що інших зниклих дітей не шукали. І цигани, і прості люди ставали боязкими й знервованими.
Але була ще одна причина, чому родина Коста цікавилася Лірою, але про це дівчинка дізналася лише через декілька днів.
Отже, вони ховали її під палубою, коли пропливали повз будинок начальника шлюзу, чи пристань, чи інші місця, де могли бути допитливі роззяви. Одного разу вони опинилися в місті, де поліція обшукувала всі човни, що пливли річкою, і затримала рух в обох напрямках. Човен Коста не був винятком, хоча… Під ліжком Мабула схованка, у якій скоцюблена Ліра й пролежала близько двох годин, поки поліція безуспішно нишпорила по всьому човну.
— Чому ж їхні деймони не знайшли мене? — спитала Ліра потім, а Ма показала їй матеріал, з якого зроблено схованку: деревина кедра, яка присипляла деймонів. Це була чиста правда, тому що Пантелеймон весь час безтурботно проспав поряд із Ліриною головою. Повільно, з багатьма зупинками та об’їздами, човен Коста рухався до боліт — тієї ніколи повністю не занесеної на малу дикої території бездонних небес та безкраїх трясовин у Східній Англії. Дальні «їх межі непомітно переходили в мілке море, а інший бік моря сягав Голландії. Частково болота були осушені голландцями, які оселилися там, тому місцева мова мала в собі багато від голландської. Але були ділянки, які ніколи не осушувалися і не заселялися: в диких центральних регіонах, де плавали вугри та збиралися в зграї водяні птахи, де мерехтіли моторошні блукаючі вогники і вовкулаки заманювали безтурботних мандрівників навіки знайти спокій у цих трясовинах, циганський народ обрав безпечне місце для своїх зборів.
І тепер тисячею заплутаних каналів та річок циганські човни рухалися до плато Біан — єдиного клаптика землі серед сотень миль боліт і трясовин. Там знаходилось давнє приміщення для сходок із купою хатин довкола нього, причали та ринок вугрів. Коли була оголошена сходка в Біан — збори циган — стільки човнів заповнили округу, що можна було йти милю в будь-якому напрямі, переступаючи з палуби на палубу. Цигани панували на болотах. Ніхто інший не насмілювався втручатися, і поки цигани мирно торгували, поліція земних закривала очі на безкінечну контрабанду та бійки, які іноді спалахували. Якщо циганське тіло спливало вниз за течією чи заплутувалося в рибальських сітях, що ж — то був лише циган.
Ліра зачаровано слухала байки жителів боліт про величезний привид собаки Чорної Лузги, про болотяні вогники, які виникали з відьмацького зілля, і починала відчувати себе циганкою, ще навіть не діставшись до боліт. Невдовзі вона повернулася до своєї оксфордської говірки і тепер оволодівала циганською, переповненою болотяно-данськими словами. Ма Коста постійно нагадувала їй про деякі речі.
— Ти — не циганка, Ліро. Ти можеш удавати її із себе, але в нас є ще багато чого, окрім мови. В нас є глибинні й сильні течії. Ми наскрізь водяні люди, а ти — ні, ти людина вогню. А точніше, ти схожа на блукаючий вогник, ось яка ти в уяві циган, у твоїй душі — відьмацьке зілля. Ошуканка, ось хто ти, дитино.
Ліру це вражало.
— Я нікого не ошукала! Спитай…
Звичайно, спитати було ні в кого, і Ма Коста доброзичливо сміялася.
— Невже ти не розумієш, я роблю тобі комплімент, — говорила вона, і Ліра заспокоювалася, хоч нічого не розуміла.
Коли вони дісталися до плато Біан, був вечір і сонце вже збиралося зісковзнути з кривавого неба. Невеличким острівцем зал і скупчені навколо будівлі темніли в світлі заходу. Струмки диму здіймалися в спокійне повітря, і повсюди від стовпища човнів ішов запах смаженої риби, листя для куріння та спирту дженівер.
Вони прив’язали човен неподалік від залу на причалі, яким, як розказав Тоні Коста, користувалися цілі покоління їхньої родини. Невдовзі Ма Коста вже поставила на вогонь сковорідку з кількома вуграми, які шипіли й бризкалися, і чайник, щоб розбавити картопляний порошок. Тоні й Керім намастили своє волосся, одягли найкращі шкіряні піджаки, блакитні у цяточку нашийні хустки, прикрасили пальці срібними каблучками та пішли привітатися зі старими друзями на сусідніх човнах і випити по склянці пива у найближчому барі. Вони повернулися з важливими новинами.
— Ми прибули якраз вчасно. Сходка сьогодні вночі. І в місті кажуть — що ви про це думаєте? — кажуть, зникла дитина на циганському човні і вона з’явиться сьогодні на сходці!
Тоні голосно засміявся і скуйовдив Лірине волосся. З того часу, як вони приїхали на болота, його настрій дедалі поліпшувався і одвічний вираз дикого суму на обличчі здавався лише маскуванням. Ліра відчувала, як зростає її захоплення, поки вона швидко їла, мила тарілки, розчісувалася, вкладала алетіометр до кишені вовчого пальта і зістрибувала на берег, щоб разом з іншими родинами пройти до залу.
Вона думала, що Тоні жартує. Невдовзі вона зрозуміла, що це серйозно, а також те, що вона менше схожа на циганку, ніж сподівалася: багато людей не зводили з неї очей, діти показували на неї пальцями. Коли вони підходили до залу, їм довелося пробиратися крізь натовп людей, які відступали, даючи їм дорогу, і зупинялися, щоб подивитися на них.
Тоді Ліра почала справді нервуватися. Вона притиснулася до Ма Кости, а Пантелеймон став таким великим, яким лише міг, набувши форми пантери, щоб підбадьорити її. Ма Коста йшла сходинками, і ніщо б у світі не змусило її йти швидше, а Тоні й Керім гордовито трималися по обидва боки від неї, як принци.
У залі сяяли гасові лампи, які освітлювали обличчя та постаті людей, але залишали склепіння у темряві. Люди, які продовжували заходити, ледве могли знайти місце — всі лави були переповнені, але родини намагалися звільнити хоч одне місце: вони саджали дітей на коліна, а деймони вмощувалися під ногами або злітали, щоб присісти на грубих дерев’яних стінах.
Спереду в залі було узвишшя з вісьмома різьбленими стільцями. Коли Ліра та сім’я Коста знайшли собі місце, щоб стати вздовж стіни (сидячих місць уже не залишилося), вісім чоловіків вийшли із затінку з-за платформи і стали перед стільцями. Гомін схвалення пронісся кімнатою, і всі посунулися уперед, намагаючись зайняти місце поближче. Нарешті всі замовкли, і сім чоловіків на платформі сіли.