Північне сяйво
Шрифт:
— Чого вони не знали? Кажи по порядку.
— Добре. По-перше, вони не знали, що я знайома з кількома дітьми, яких украли. Мій друг Роджер — хлопець з кухні Коледжу Джордана, Білі Коста і дівчинка з критого ринку в Оксфорді… Мій дядько — лорд Ізраель. Я чула, як вони розмовляли про його подорожі на північ, і я впевнена, він збирався щось зробити із гоблінами. Тому що я шпигувала за Ректором і вченими в Джордані, я сховалася у вітальні, куди нікому не дозволялося заходити, і чула, як дядько розповідав усім про свою експедицію на північ і про Пил, а також він привіз голову Станіслава Грумана, в якій татари зробили дірку. А зараз гобліни захопили його і десь ув’язнили. Ведмеді в обладунках охороняють його. І я хочу його врятувати.
Вона виглядала розлюченою і впертою, а також здавалася маленькою на тлі різьбленої спинки стільця. Два старі чоловіки не могли не всміхнутися. Але в той час, як посмішка Фардера Корама була нерішучим, складним виразом, який промайнув його обличчям, наче сонячне проміння в прохолодний березневий день, посмішка Джона Фаа була повільною, теплою, простою і доброю.
— Тобі краще розповісти нам, що ти чула того вечора від свого дядька, — сказав Джон Фаа. — Не приховуй нічого. Розкажи нам усе.
Ліра розповіла — повільніше, ніж коли вона пояснювала все Коста, і водночас чесніше. Вона побоювалася Джона Фаа — найбільше її лякала його доброта. Коли вона закінчила, вперше за весь вечір заговорив Фардер Корам. Його голос був багатим і мелодійним, він мав стільки різних відтінків, скільки шерсть його деймона.
— Пил, — сказав він, — вони називали його ще якось, Ліро?
— Ні. Лише Пил. Пані Кольтер сказала мені, що це елементарні частинки, але вона більше ніяк не називала його.
— І вони вважають, якщо робити щось із дітьми, можна дізнатися про нього більше?
— Так. Але я не знаю, що саме. Може, мій дядько… Дещо я забула вам розказати. Коли він показував їм слайди, він називав його іншим ім’ям. Оратор — ось як…
— Як? — здивувався Джон Фаа.
— Аврора, — виправив Фардер Корам, — так, Ліро?
— Так. І в світлі Оратора було ніби місто. З баштами, церквами, куполами та іншим. Воно було трохи схоже на Оксфорд, принаймні, мені так здалося. Дядька Ізраеля цікавило саме воно, але Ректор та інші вчені хотіли більше почути про Пил, як пані Кольтер і лорд Боріел та всі інші.
— Зрозуміло, — сказав Фардер Корам. — Це дуже цікаво.
— Тепер, Ліро, — мовив Джон Фаа, — я розповім тобі дещо. Фардер Корам — мудра людина. Він — провидець. Він пророкував усе, що відбуватиметься — і про Пил, і про гоблінів, і про лорда Ізраеля, і про все інше. А також він пророкував про тебе. Щоразу, коли Коста чи ще півдюжини інших сімей їхали в Оксфорд, вони поверталися із новинами. Про тебе, дитино. Ти знала це?
Ліра похитала головою. Вона почала відчувати страх. Пантелеймон тихенько, так, що ніхто не чув, ричав, але вона відчувала це пальцями крізь його шерсть.
— О, так, — продовжував Джон Фаа, — всі твої вчинки були відомі Фардеру Кораму.
Ліра не могла втриматися.
— Ми не пошкодили його! Чесно! І ми ніколи не запливали далеко…
— Про що ти, дитино? — здивувався Джон Фаа.
Фардер Корам засміявся. Раптом його тремтіння зникло і обличчя стало яскравим і молодим.
Але Ліра не сміялася. З тремтячими губами вона вела далі:
— Навіть якби ми знайшли чіп, ми б ніколи не витягли його! Це був лише жарт. Ми ніколи не хотіли затопити його!
Тоді й Джон Фаа почав сміятися. Він стукнув широкою долонею по столу так сильно, що задзвеніли склянки, його кремезні плечі затрусилися, і він навіть витер сльози з очей. Ліра ніколи не бачила такого видовища, ніколи не чула такого ревіння — ніби сміялася скеля.
— Звичайно, — нарешті зміг він сказати, — ми чули і про це, маленька дівчинко! Не думаю, щоб Коста могли прийти кудись і їм про це не нагадали. Краще залишати охоронця на човні, Тоні, — казали люди. Повсюди повно розлючених маленьких дівчат! О, ця історія обійшла всі болота, дитино. Але ми не збираємося карати тебе за це. Ні, ні! Заспокойся.
Він подивився на Фардера Корама, і обидва старі знову розсміялися, але вже м’якше. І Ліра відчула задоволення й безпеку.
Нарешті Джон Фаа похитав головою і вів далі.
— Я сказав, Ліро, що ми знаємо тебе з дитинства. Ти маєш знати те, що знаємо ми. Не думаю, що тобі говорили в Коледжі Джордана про те, звідки ти взялась, але вони самі не знають усієї правди. Вони розповідали, хто твої батьки?
Зараз Ліра мала абсолютно приголомшений вигляд.
— Так, — відповіла вона. — Вони говорили… говорили… Вони говорили, що лорд Ізраель віддав мене туди, тому що мої батьки загинули в повітряній катастрофі. Ось що мені розповідали.
— Справді? Добре, я розкажу тобі історію, правдиву історію. Я впевнений, що це правда, тому що мені розповіла її циганка, а вони ніколи не брешуть Джону Фаа і Фардеру Кораму. Отже, це правда про тебе, Ліро. Твій батько ніколи не потрапляв в авіакатастрофу, тому що твій батько — лорд Ізраель.
Ліра лише здивовано мовчала.
— Ось як це сталося, — продовжував Джон Фаа. — Коли лорд Ізраель був молодою людиною, він проводив дослідження на півночі і повернувся з великим багатством. Це був відважний, запальний та невгамовний чоловік.
Твоя мати також була запальною. Не такою шляхетною, як він, але розумною жінкою. Навіть ученою, а ті, хто бачив її, говорили, що вона була дуже вродливою. Вона і твій батько покохали одне одного з першого погляду.
Проблема була в тому, що твоя мати вже була одруженою, її чоловіком був політик. Член королівської партії, один з найбільш наближених до короля. Чоловік із великим майбутнім.
Коли твоя мати дізналася, що в неї буде дитина, вона побоялася сказати чоловікові, що це не його дитя. І коли дитина народилася, — це ти, дівчинко, — було одразу видно, що це заслуга не її чоловіка, а твого справжнього батька. Тому жінка вирішила сховати тебе, а всіх інших повідомила, що ти померла.