Північне сяйво
Шрифт:
Ліра, закутана у штормівку з великим каптуром, який ховав волосся, що викривало її, йшла між Фардером Корамом та керманичем. Три деймони були в повній бойовій готовності, вони обшукували всі закутки попереду, озиралися назад та прислухалися до ледь чутних кроків.
Але вони були на вулиці самі. Всі громадяни Колбі сиділи по домівках та, мабуть, попивали дженівер перед палаючими пічками. Вони так нікого і не побачили, поки не дісталися доку, а першим, кого вони помітили, був Тоні Коста, який охороняв вхід на корабель.
— Дякувати Богові, ви приїхали, — сказав він тихо, пропускаючи їх. — Нам доповіли, що Джека Верховена застрелили, а його човен затонув, і про вас ніхто нічого не чув. Джон Фаа уже на борту й ніяк не дочекається, коли ми попливемо.
Корабель вразив Ліру: кермова рубка, труба посередині судна, бак, вантажна стріла над люком, накритим парусиною, жовті вогні, які мерехтіли в ілюмінаторах та на капітанському містку, білий ліхтар на топ-щоглі; три чи чотири постаті порались на палубі з речами, яких вона не могла роздивитися.
Вона поспішила нагору дерев’яним трапом, залишаючи Фардера Корама позаду і озираючись довкола у захваті. Пантелеймон обернувся на мавпу і за мить видерся на вантажну стрілу, але Ліра покликала його вниз — Фардер Корам чекав їх у приміщенні, тобто, як кажуть на судні, в каюті.
Вниз по сходинках, чи по трапу, знаходилася невеличка кают-компанія, де Джон Фаа тихо розмовляв з Ніколасом Рокбі — циганом, який відповідав за судно. Джон Фаа все робив не поспішаючи. Ліра чекала, поки він привітається з нею, але він зробив свої зауваження про приплив та відплив, про проводку судна і лише тоді звернувся.
— Добривечір, друзі, — сказав він. — Бідолашний Джек Верховен мертвий, мабуть, ви чули. А його хлопців захопили в полон.
— У нас також погані новини, — сказав Фардер Корам, а потім розповів про їхню пригоду з літаючими духами.
Фардер Корам витяг бляшанку і поклав її на стіл. З неї долинало таке розлючене дзижчання, що аж коробка повільно рухалася по дерев’яній поверхні.
— Я чув про таких духів з годинниковим механізмом, але ніколи не бачив, — сказав Джон Фаа. — Не існує засобу приборкати чи зупинити його — це все, що я знаю. Немає сенсу кидати його в океан, тому що бляшанка випливе. Ми повинні охороняти його та бути пильними.
Оскільки Ліра була єдиною представницею жіноцтва на кораблі (Джон Фаа, обмисливши все, вирішив не брати жінок), вона мала свою каюту. Невеличку, меншу за її схованку, з ліжком та віконцем, яке тут слід було називати ілюмінатором. Вона запхнула свої речі в шухляду під ліжком і схвильовано побігла нагору, щоб, спираючись на поручні, простежити, як зникає позаду Англія. З’ясувалося, що Англія вже зникла в тумані, не дочекавшись її, щоб попрощатися.
Але шум води, дихання повітря, вогні судна, які сміливо сяяли в темряві, гул двигуна, запахи солі, риби та вугільного спирту були також достатньо захоплюючими. Невдовзі до всього цього приєдналося інше почуття — корабель почали гойдати хвилі Германського океану. Коли хтось покликав Ліру вечеряти, вона зрозуміла, що не голодна, а ще через деякий час їй спало на думку, що непогано було б піти полежати заради Пантелеймона — бідолашне створіння почувалося вкрай васнаженим.
Так почалася її подорож на північ.
ЧАСТИНА ДРУГА
Больвангар
10
Консул і Ведмідь
Джон Фаа та інші ватажки вирішили прямувати до Трольсанда — головного порту Лапландії. У відьом цього міста було консульство, а Джон Фаа знав, що без їх допомоги чи, принаймні, дружнього нейтралітету, буде неможливо врятувати вкрадених дітей.
Він поділився своїми думками з Лірою і Фардером Корамом наступного дня, коли Лірина морська хвороба трохи вгамувалась. Яскраво сяяло сонце, зелені хвилі перелітали через борт і бризкали білою піною. На палубі, відчуваючи легкий бриз і дивлячись на море, переливчасте від світла і руху, Ліра майже не відчувала морської хвороби. А Пантелеймон тепер зрозумів, як захоплююче бути морською чайкою чи буревісником і торкатися крилами морської поверхні. Ліра настільки поринула в його радощі, що сама була рада покинути сухопутний спосіб життя.
Джон Фаа, Фардер Корам та два чи три інші чоловіки сиділи на кормі, залитій сонцем, і обговорювали свої плани.
— Фардер Корам знає лапландських відьом, — сказав Джон Фаа. — І якщо я не помиляюсь, існує угода.
— Все правильно, Джоне, — відповів Фардер Корам. — Це було сорок років тому, але це ніщо для відьом. Деякі з них живуть набагато довше.
— Що посприяло тій угоді, Фардере Корам? — запитав Адам Стефанськи — чоловік, що відповідав за бойові загони.
— Я врятував життя відьми, — пояснив Фардер Корам. — Її в повітрі переслідував і збив якийсь великий рудий птах, якого я ніколи не бачив раніше. Поранена, вона впала в болото, а я поплив, щоб врятувати її. Вона ледь не потонула, але я витяг її на човен та застрелив птаха. Він’упав у трясовину, на жаль, — адже він був майже такий здоровий, як бугай, та ще й полум’яно-червоний.
— О! — вигукнув один із чоловіків, здивований історією Фардера Корама.
— Коли я затяг її у човен, — продовжував він, — я пережив найбільший шок у моєму житті — та молода жінка була без деймона.
Це прозвучало так, якби він сказав: «В неї не було голови». Сама думка про це була жахливою. Чоловіки здригнулися, а їхні деймони наїжачилися, затремтіли і почали люто каркати, і людям довелось заспокоювати їх. Пантелеймон притиснувся до грудей Ліри, і їх серця билися поряд в унісон.
— Принаймні, — додав Фардер Корам, — це так виглядало. Через те, що вона впала з неба, я був більше ніж упевнений, що вона відьма. Вона виглядала так само, як молода жінка, тонша за деяких та вродливіша за більшість, але те, що я не побачив деймона, відвернуло мене від неї.