Північне сяйво
Шрифт:
Мабуть, уночі Джон Фаа переніс Ліру на її ліжко, тому що саме тут вона прокинулася. Затуманене сонце світило в небі на своєму найвищому рівні — лише на долоню над лінією обрію, отже, був майже полудень, подумала вона. Скоро, коли вони поїдуть далі на північ, і сонця зовсім не буде видно.
Вона швидко одяглась і вибігла на палубу, але нічого особливого не відбувалося. Всі запаси були вивантажені, сани та собачі упряжки найняті й чекали відправлення — все було готове, але ніщо не рухалося. Більшість циган сиділи за дерев’яними столами під анібаричними лампами, які сичали й потріскували, в прокуреному кафе з видом на океан, смакуючи торт із корицею та п’ючи міцну солодку каву.
— Де Владар Фаа? — запитала вона, сидячи із Тоні Костою і його друзями. — А Фардер Корам? Вони пішли по обладунки ведмедя?
— Вони розмовляють із Сіселманом. Намагаються вмовити губернатора. Ти бачила того ведмедя, Ліро?
— Так! — і вона докладно розповіла про свою зустріч. Поки вона говорила, якийсь незнайомець взяв стілець та приєднався до групи за столом.
— Отже, ти розмовляла зі старим Йориком? — спитав він.
Вона здивовано поглянула на новоприбулого. Він був високим худим чоловіком із тонкими чорними вусами та вузькими синіми очима, на його обличчі ніби застиг вираз прихованого сардонічного здивування. Він одразу привернув її увагу, але вона не знала, сподобався він їй чи ні. Його деймон був в образі облізлого зайця — такого ж худого й сильного, як його хазяїн.
Він простягнув руку, і Ліра з недовірою потиснула її.
— Лі Скоресбі, — сказав він.
— Аеронавт! — скрикнула вона. — Де ваша куля? Можна в неї залізти?
— Й» тільки-но запакували, міс. А ви, мабуть, славнозвісна Ліра. Як ви порозумілися з Йориком Бернісоном?
— Ви знаєте його?
— Я бився разом з ним під час Тунгуської кампанії. Чорт, я знаю Йорика цілу вічність! Ведмеді — складні створіння, але він, безсумнівно, щось особливе. Джентльмени, в кого є настрій зіграти в карти?
Невідомо звідки в нього в руках з’явилася колода карт. Він потасував її, розділивши навпіл, щоб одна половина входила в іншу.
— Я чув, як добре ви граєте в карти, — говорив Лі Скоресбі, спритно перебираючи карти однією рукою, а другою дістаючи сигару зі своєї нагрудної кишені. — І я думаю, ви не відмовитися від турніру з простим техаським туристом з вашим мистецтвом вести картярський бій. Що скажете, джентльмени?
Цигани пишалися своїм умінням грати в карти, тому кілька чоловіків зацікавилися і підсунули свої стільці ближче. Поки вони домовлялися з Лі Скоресбі, в яку гру грати та з якими ставками, його деймон повів вухами в бік Пантелеймона, який, зрозумівши його, наблизився до нього у вигляді білки.
Він говорив і для Ліри, звичайно, тому дівчинка добре чула шепіт:
— Йдіть просто зараз до ведмедя і скажіть йому відверто. Лише вони дізнаються, що відбувається, то переховають його обладунки.
Ліра підвелася, взявши з собою шматок торта, і ніхто нічого не помітив. Лі Скоресбі уже роздавав карти, і кожне підозріле око стежило за його руками.
У тьмяному світлі безкінечного дня Ліра пішла до складу саней. Вона знала, що мусить це зробити, але відчувала невпевненість і страх.
Ведмідь працював перед найбільшим бетонним сараєм, і Ліра зупинилася біля відчинених воріт, спостерігаючи за ним. Йорик Бернісон знімав з трактора розбитий двигун. Металеве покриття двигуна було перекручене і зім’яте, і один ротор стирчав угору. Ведмідь зняв метал, ніби то був картон, і повернув його на всі боки у своїх могутніх руках, немов оцінюючи його якість. Потім став задньою лапою на один край і зігнув увесь лист так, що всі вм’ятини розгладилися і форма відновилась. Спираючись на стіну, він підняв трактор однією лапою і поклав його на бік, щоб оглянути зігнутий ротор.
Працюючи, він помітив погляд Ліри. Вона відчула, як холодний жах охопив її, — ведмідь був такий величезний і чужий. Дівчинка дивилася на нього крізь загорожу з металевої сітки за сорок ярдів і думала, що він може лише одним чи двома стрибками дістатися до неї і розірвати сітку, як павутиння, тому дівчинка хотіла вже тікати, але Пантелеймон сказав:
— Зупинись! Дай мені піти і поговорити з ним.
Він став качкою, і не встигла Ліра вимовити й слова, як він перелетів через огорожу і сів на вкриту кригою землю з іншого боку. Ворота були трохи відчинені, і Ліра могла піти за ним, але натомість позадкувала. Пантелеймон глянув на неї і обернувся на борсука.
Ліра знала, що він робить. Деймони не могли відійти більше ніж на п’ять ярдів від своїх людей і якби вона стояла біля огорожі, а він залишався птахом, він не зміг би наблизитися до ведмедя. Отже, він збирався тягнути її.
Вона була розлюченою і нещасною. Його борсучі лапи вперлися в землю і він пішов уперед. Це було таке дивне болісне відчуття, коли твій деймон розтягує невидимий зв’язок між вами: частково фізичний біль глибоко в грудях, частково нестерпна печаль і любов. Вона знала, що він відчуває те саме. Кожен випробував себе так, коли підростав — подивитися, як далеко можна розійтися зі своїм деймоном і зійтися з великим полегшенням.
Він потягнув трохи сильніше.
— Не треба, Пане!
Але він не зупинявся. Ведмідь, не рухаючись, спостерігав. Біль у Ліриному серці зростав і ставав дедалі нестерпнішим, з її горла вилетів стогін:
— Пане…
Вона кинулася крізь ворота, ковзаючись на застиглій грязюці, до нього, а він став диким котом і плигнув прямо їй на руки. Вони міцно обнялися, обоє видаючи жалісні звуки.
— Я думала, ти дійсно зможеш…
— Ні…
— Я не уявляла, як це болісно…
Потім вона сердито витерла сльози і важко засопіла. Він сидів у неї на руках, і вона знала, що краще помре, ніж дозволить розлучити їх і знову відчути такий біль. Вона б збожеволіла від горя та жаху. Якщо вона помре, вони все одно будуть разом, як вчені у склепі в Джордані.
Потім дівчинка та її деймон подивилися на самотнього ведмедя. В нього не було деймона. Він був сам, завжди сам. Вона відчула такий жаль та ніжність до нього, що майже доторкнулася до його бруднуватої шерсті, і лише почуття поваги до тих холодних жорстоких очей спинило її.