Північне сяйво
Шрифт:
Пантелеймон заричав, ставши сніжним барсом, як деймон лорда Ізраеля, але вона цього не бачила. Все, що вона бачила, було добро і зло.
— Спокійно, Ліро, — сказав один чоловік. — Спокійно, дитино.
— Хто взяв її? — знову спалахнула вона, і цигани навіть відступили від її нестримної люті.
— Я не знав, — сказав якийсь чоловік винувато. — Я думав, що він лише їв її. Я вийняв її з його рук, тому що вважав — так буде поважніше. От і все, Ліро.
— Тоді де вона?
Чоловік зніяковіло відповів:
— Вважаючи, що вона йому більше не потрібна, я віддав її своїм собакам. Я прошу вибачення.
— Слід просити вибачення не в мене, а в нього, — сказала вона, знову присівши на коліна і поклавши руку на холодну щоку дитини.
Раптом її осяяло. Вона намагалася знайти щось у себе під одягом, і мороз накинувся на неї, ледве вона розстебнула куртку. Але за кілька секунд вона вже знайшла те, що хотіла, — вона дістала золоту монету зі свого гаманця і знову щільно закуталася.
— Позичте ніж, будь ласка, — звернулася вона до чоловіка, який забрав рибу, а потім запитала Пантелеймона: — Як її звали?
Звичайно, він зрозумів і відповів:
— Щуроловка.
Міцно тримаючи монету в одній руці, одягнутій в рукавицю, і стискаючи ніж, немов олівець, у другій, вона надряпала ім’я втраченого деймона на золоті.
— Гадаю, це буде правильно, якщо я зроблю тобі те саме, що роблять ученим у Джордані, — прошепотіла вона мертвому хлопчику і розчепила його зуби, щоб покласти.
— Ні, Ліро, він лежить неподалік.
— Я хочу побачити його.
Він не міг відмовити їй, тому що вона бачила річ, страшнішу за мертве тіло, і це видовище могло заспокоїти її. Отже, з Пантелеймоном — білим зайцем, який обережно стрибав поряд, вона ледве протиснулася до місця, куди чоловіки зносили хмиз.
Тіло хлопчика було вкрите ковдрою і лежало поруч зі стежинкою. Вона стала навколішки і відсунула ковдру. Один чоловік хотів зупинити її, але інші похитали головами.
Пантелеймон підійшов ближче, коли Ліра поглянула на бідолашне спустошене обличчя. Вона зняла рукавицю і торкнулася його очей. Ті були холодними, як мармур; Фардер Корам мав рацію: нещасний маленький Тоні Макаріос тепер не відрізнявся від інших людей, чиї деймони залишають їх лише зі смертю. О, а якби вони забрали від неї Пантелеймона! Вона схопила його й обійняла, ніби хотіла покласти просто собі до серця. А все, що мав малий Тоні Макаріос, був жалюгідний шмат риби…
Куди він подівся?
Вона стягнула ковдру. Його не було.
Миттю дівчинка стала на ноги, і її очі розгнівано просвердлили чоловіків.
— Де його риба?
Вони розгублено зупинилися, хоч деякі їхні деймони зрозуміли і перезирнулися. Один із чоловіків почав нервово сміятися.
— Як ви насмілюєтеся сміятися! Я вирву ваші легені, якщо ви будете сміятися з нього! Це все, до чого він міг притулитися, лише стара в’ялена риба, це все, що в нього було замість деймона, якого можна було любити і пестити! Хто її забрав від нього? Де вона?
Пантелеймон заричав, ставши сніжним барсом, як деймон лорда Ізраеля, але вона цього не бачила. Все, що вона. бачила, було добро і зло.
— Спокійно, Ліро, — сказав один чоловік. — Спокійно, дитино.
— Хто взяв її? — знову спалахнула вона, і цигани навіть відступили від її нестримної люті.
— Я не знав, — сказав якийсь чоловік винувато. — Я думав, що він лише їв її. Я вийняв її з його рук, тому що вважав — так буде поважніше. От і все, Ліро.
— Тоді де вона?
Чоловік зніяковіло відповів:
— Вважаючи, що вона йому більше не потрібна, я віддав її своїм собакам. Я прошу вибачення.
— Слід просити вибачення не в мене, а в нього, — сказала вона, знову присівши на коліна і поклавши руку на холодну щоку дитини.
Раптом її осяяло. Вона намагалася знайти щось у себе під одягом, і мороз накинувся на неї, ледве вона розстебнула куртку. Але за кілька секунд вона вже знайшла те, що хотіла, — вона дістала золоту монету зі свого гаманця і знову щільно закуталася.
— Позичте ніж, будь ласка, — звернулася вона до чоловіка, який забрав рибу, а потім запитала Пантелеймона: — Як її звали?
Звичайно, він зрозумів і відповів:
— Щуроловка.
Міцно тримаючи монету в одній руці, одягнутій в рукавицю, і стискаючи ніж, немов олівець, у другій, вона надряпала ім’я втраченого деймона на золоті.
— Гадаю, це буде правильно, якщо я зроблю тобі те саме, що роблять ученим у Джордані, — прошепотіла вона мертвому хлопчику і розчепила його зуби, щоб покласти в рот монету. Це було нелегко, але їй вдалося зробити те, що вона задумала, а потім знову закрити його рот.
Після цього вона віддала ніж чоловікові і в похмурому ранковому світлі пішла назад до Фардера Корама.
Він дав їй кружку супу просто з вогню, і вона почала жадібно пити.
— Що ми будемо робити із відьмами, Фардере Корам? — запитала вона. — Цікаво, чи була серед них ваша відьма?
— Моя відьма? Я б не насмілився так сказати, Ліро. Вони могли летіти будь-куди. Існує багато речей, які впливають на життя відьом, речей, незрозумілих нам: загадкові хвороби, які їх мучать, на які ми не звернули б увагу, речі, які спричиняють війну і які ми не можемо осягти, радості й печалі, пов’язані з цвітінням рослин у тундрі… Але шкода, що я не бачив їхнього польоту, Ліро. Я дуже хотів би стати свідком такого видовища. А зараз випий весь цей суп. Хочеш ще трохи? Також є коржі. Їж, дитино, бо нам скоро вирушати.