Північне сяйво
Шрифт:
— І сумку на поясі, Лізі, — сказала сестра і сама відстібнула її впевненим рухом. Вона хотіла кинути її на підлогу, де вже лежала купа Ліриного одягу, але зупинилася, відчувши твердий край алетіометра.
— Що це? — запитала вона і розстібнула пояс.
— Просто іграшка, — відповіла Ліра. — Вона моя.
— Так, ми не станемо забирати її у тебе, люба, — запевнила сестра Клара, розгортаючи чорний оксамит. — Яка вона гарна, схожа на компас. Іди в душ, — продовжувала вона, відкладаючи алетіометр, і відгорнула завіску з вугільного шовку в кутку кімнати.
Ліра неохоче занурилася в теплу воду і почала намилювати себе, а Пантелеймон усівся на карнизі, який тримав завісу. Вони обоє усвідомлювали, що він не повинен бути надто жвавим, тому що деймони тупих людей також були дурнуватими. Коли дівчинка помилася і витерлася, сестра зміряла її температуру, оглянула очі, вуха і горло, потім зміряла її зріст і поставила на ваги перед тим, як занотувати всі виміри в картку. Потім вона дала Лірі піжаму і халат. Вони були чисті і доброякісні, як куртка Тоні Макаріоса, але знову відчувалося, що хтось вже носив це вбрання. Ліра почувалася дуже незручно.
— Це не моє, — сказала вона.
— Ні, мила. Твій одяг треба добре випрати.
— Мені повернуть його назад?
— Сподіваюся. Звичайно, так.
— Що це за місце?
— Воно називається Експериментальна станція.
Це була не відповідь, але там, де Ліра помітила б це і вимагала б більше інформації, Лізі навряд чи це зробила б. Отже, не говорячи більше жодного слова, вона одяглась.
— Я хочу взяти свою іграшку, — сказала вона вперто, коли одяглася.
— Візьми її, люба, — погодилася сестра. — Ти не хочеш мати замість неї плюшевого ведмедя? Чи красиву ляльку?
Вона відчинила шухляду, у якій лежали декілька м’яких іграшок, немов мерці. Ліра змусила себе зупинитися і вдавати, що роздумує про щось, а потім витягла ганчір’яну ляльку з великими порожніми очима. В неї ніколи не було ляльок, але вона знала, що робити, і розсіяно притиснула її до грудей.
— А щодо моєї сумки? — сказала вона. — Я хочу тримати там мої іграшки.
— Тоді бери, люба, — сказала сестра Клара, яка заповнювала якийсь формуляр на рожевому папері.
Ліра підсмикнула на собі чужу піжаму і одягла на пояс свою сумку з водонепроникної тканини.
— А моя куртка і чоботи? — знову запитала вона. — І мої рукавиці та інше?
— Ми виперемо їх, — відповіла машинально сестра.
Почувся телефонний дзвінок, і поки сестра відповідала на нього, Ліра швидко нахилилася, дістала бляшанку, у якій був літаючий шпигун, і засунула її в сумку поряд з алетіометром.
— Ходімо, Лізі, — сказала сестра, кладучи слухавку. — Ми підемо і знайдемо тобі щось поїсти. Мені здається, ти голодна.
Вона пішла слідом за сестрою Кларою до їдальні, де дюжина столів була вкрита крихтами й плямами від розлитих напоїв. Брудні тарілки та виделки з ножами були звалені в купу на столику з коліщатами. Там не було вікон, отже, щоб надати відчуття світла і простору, на одній стіні була величезна фотограма, де був зображений тропічний пляж з яскравим блакитним небом, білим піском та кокосовими пальмами.
Чоловік, який провів її всередину, дав їй тацю з віконечка.
— Їж, — сказав він.
Зовсім не збираючись вмирати з голоду, Ліра із задоволенням з’їла тушковане м’ясо та картопляне пюре. Потім їй дали консервовані персики і морозиво. Поки вона ’їла, чоловік і сестра тихо розмовляли за іншим столиком, і коли дівчинка закінчила, сестра принесла їй склянку теплого молока і віднесла тацю.
Чоловік підійшов до неї і сів навпроти. Його деймон, байбак, не був таким неуважним та байдужим, як собака сестри, тому він ввічливо сидів у нього на плечі і слухав.
— Добре, Лізі, — почав він. — Ти наїлася?
— Так, дякую.
— Скажи мені, будь ласка, звідки ти? Можеш сказати?
— З Лондона, — відповіла вона.
— І що ти робиш так далеко на півночі?
— Я приїхала з батьком, — пробурмотіла вона. Вона опустила очі додолу, намагаючись не зустрічатися поглядом із байбаком і вдати, ніби зараз заплаче.
— З батьком? Зрозуміло. І що він робить у цій частині світу?
— Торгує. Ми привезли листя для куріння з Нової Данії і купували тут хутро.
— Твій батько був один?
— Ні. Ми були також з моїми дядьками та іншими чоловіками, — неясно відповіла вона, тому що вона не знала, що йому розповіли самоїди-мисливці.
— Чому він узяв тебе в таку подорож, Лізі?
— Тому що два роки тому він брав мого брата і сказав, що наступного разу візьме мене, але не взяв. Отож я дуже просила його, і він погодився.
— І скільки тобі років?
— Одинадцять.
— Добре, добре. Лізі, ти щаслива маленька дівчинка. Мисливці, що знайшли тебе, привезли тебе в найкраще місце на світі.
— Вони не знаходили мене, — сказала вона із сумнівом. — Була бійка. Їх було багато, і в них були стріли…
— О, я так не думаю. Мені здається, ти відійшла від свого батька та інших і заблукала. Ті мисливці знайшли тебе саму і привезли просто сюди. Ось що трапилося, Лізі.
— Я бачила бійку, — наполягала вона. — Вони стріляли стрілами і потім… Я хочу до батька, — сказала вона голосніше і відчула, що починає плакати.
— Добре, ти будеш тут у безпеці, доки він прийде, — відповів лікар.