Північне сяйво
Шрифт:
— Експериментувати? З Пилом?
— Тихо! Не так голосно…
— Ви думаєте, вона напише негативний відгук?
— Ні, ні. Мені здається, ви добре порозумілися з нею.
— Її ставлення турбує мене…
— Не філософське, ви маєте на увазі?
— Саме так. Особистий інтерес. Я не люблю цього слова, адже він майже збоченський.
— Це перебільшення.
— Але ви пам’ятаєте перші експерименти, коли їй було так цікаво дивитися, як їх роздирають…
Ліра не втрималась: вона стиха скрикнула, напружившись при цьому і тремтячи, і випадково стукнула ногою по рейці.
— Що то було?
— На стелі…
— Швидше!
Звук відсунутих стільців, тупіт ніг, хтось потягнув стіл по підлозі. Ліра хотіла відповзти, але було надто мало місця, вона проповзла лише кілька ярдів, коли панель стелі поряд з нею вибили і вона зустрілася поглядом з приголомшеним чоловіком. Вона була так близько, що бачила кожну волосинку на його вусах. Він був здивований не менше за неї, але йому було значно легше рухатися, тому він засунув у щілину руку і схопив її.
— Дитина!
— Не відпускай її!
Ліра вп’ялася зубами в його велику веснянкувату руку. Він скрикнув, але не відпустив її, навіть коли з руки закрапала кров. Пантелеймон шипів і плювався, але нічого не допомагало, — чоловік був сильніший за Ліру і тягнув за руку. Як вона не намагалася другою рукою втриматися за рейку, це їй не вдалось, і вона наполовину опинилася в кімнаті.
Вона не видавала й звуку. Ногами вчепившись за гострі краї металевих листів нагорі, вона хотіла видертися назад — вона дряпалася, кусалася, штовхалася та плювалася з надзвичайною люттю. Чоловіки важко дихали, скрикували від болю чи напруження, але продовжували тягти.
І раптом сили покинули її.
Ніби рука незнайомця доторкнулася саме туди, де він не мав права торкатися, і зачепила щось глибоке і цінне.
Вона відчула, що непритомніє, в неї паморочиться голова, все болить, все гидке, вона вся спітніла від шоку.
Один із чоловіків тримав Пантелеймона.
Він схопив Ліриного деймона в свої людські руки, і бідолашний Пан тремтів, майже непритомніючи від жаху та відрази. Його образ кота, його шерсть — тепер тьмяна, світло анібаричних ламп… Він вигнувся, намагаючись дістатися до Ліри, а вона обома руками тягнулася до нього… Вони завмерли. Їх захопили.
Вона відчувала ті руки… Це не дозволялося… Ніхто не повинен був торкатися… Неправильно.
— Вона була сама?
Чоловік роздивлявся простір над стелею.
— Здається, сама…
— Хто вона?
— Нова дитина.
— Та, яку самоїди-мисливці…
— Так.
— Ви не думаєте вона… деймонів…
— Може бути. Але, звичайно ж, не сама?
— Чи повідомити…
— Я думаю, це поставить крапку, чи не так?
— Згоден. Краще б вона зовсім не чула.
— Але що нам тепер робити?
— Вона не може повернутися до інших дітей.
— Неможливо!
— Здається, ми можемо зробити лише одну річ.
— Зараз?
— Доведеться. Не можна відкладати це до ранку. Вона хоче подивитися.
— Ми можемо зробити це самі. Немає потреби ще комусь втручатися.
Чоловік, який здавався відповідальним, чоловік, який не тримав ні Ліру, ні Пантелеймона, колупався нігтем великого пальця у своїх зубах. Його очі бігали, вони стрибали та сковзали туди-сюди. Нарешті він кивнув.
— Зараз. Зробимо це зараз, — сказав він. — Інакше вона все розкаже. Принаймні шок запобіжить цьому. Вона не пам’ятатиме, хто вона, що вона бачила, що чула… Ходімо.
Ліра не могла говорити. Вона ледве дихала. Вона дозволила провести себе крізь станцію вздовж порожніх коридорів, повз кімнати, в яких дзижчало анібаричне світло, повз гуртожитки, де спали діти разом зі своїми деймонами поряд на подушках та бачили однакові сни. І кожної миті вона дивилася на Пантелеймона, а він на неї — вони не зводили очей одне з одного.
Потім двері, які відчинялися за допомогою великого колеса, свист повітря і яскраво-освітлена кімната з сяючою білою плиткою та іржостійкою сталлю. Страх, який вона відчувала, був майже фізичним болем, це був фізичний біль, коли вони посадили її та Пантелеймона у велику клітку зі срібної сітки, над нею висіло величезне блідувато-срібне лезо, яке призначалося, щоб розлучити їх назавжди.
До Ліри повернувся голос, і вона закричала. Звук луною відбився від блискучих поверхонь, але важкі двері зі свистом зачинилися — вона могла кричати й кричати скільки завгодно — жоден звук не пройшов би крізь них.
Але Пантелеймон у свою чергу звільнився від тих ненависних рук — він був левом, орлом, він впивався в них жахливими пазурами, бив величезними крилами, потім він став вовком, ведмедем, тхором, який кидався, ричав, бив — безперервний ланцюг змін образів — надто швидких, щоб осягнути їх всі; він не припиняв стрибати, літати, вивертатися від їх незграбних рук, які били і хапали лише повітря.
Але, звичайно, в них також були деймони. Це була сутичка не двох проти трьох, а двох проти шести. Борсук, сова та павіан також намагалися схопити Пантелеймона. Ліра кричала їм:
— Чому? Чому ви це робите? Допоможіть нам! Ви не повинні допомагати їм!
І вона билася і кусалася ще більш розлючено, поки чоловік, який тримав її, не скрикнув і не відпустив її на мить — вона була вільною. Пантелеймон кинувся до неї, як блискавка, і вона притиснула його до своїх грудей, а він вп’явся своїми пазурами дикого кота в її плоть, але цей біль був бажаним для неї.
— Ніколи! Ніколи! Ніколи! — кричала вона і відступала до стіни, щоб захищатися до смерті.